РОЗДІЛ 2

Увечері прийшла нова вказівка: світломаскування. Не вмикати ламп, завішувати вікна так, щоб жоден промінь не видав нашої присутності. Місто занурилося в темряву. Не в ту звичну нічну прохолоду, а в густу, липку чорноту, що приходить разом зі страхом.

Мої сусідки, дівчата з Вільнянська, поїхали швидко й майже без слів. Я залишилася сама. Кімната, яка ще вчора була затишним куточком, раптом стала чужою й холодною. Я сиділа на ліжку в цілковитій пітьмі. Не хотілося ні світла, ні рухів. Хотілося просто слухати тишу, яку раз у раз шматувало чергове виття тривоги.

Час повз болісно повільно. І лише після восьмої вечора екран телефона спалахнув. Влад. Я схопила слухавку миттєво, наче це був кисень. — Мені пощастило, — його голос звукав втомлено, але в ньому відчувалася сталь. — Мене взяли в 55-ку. Поки що формують батальйон.

Я заплющила очі, відчуваючи, як серце пропускає удар. Він там. Це вже не припущення. Це реальність, загорнута в піксель. — Ти як? — запитав він. Я ковтнула важкий клубок у горлі. — За мене не хвилюйся. Все добре. Чергова брехня. Фраза-щит, яка означала що завгодно, крім правди.

Кілька секунд ми просто слухали дихання одне одного. — У тебе є що їсти? — тихіше спитав він. — Ти ж мала їхати додому цього тижня…

Серце стиснулося до розміру крихти. Додому. Туди, де тепер війна. Туди, куди немає шляху. — Все добре, — повторила я заїжджену платівку. — Головне — бережи себе. Я не стала казати йому про порожній холодильник, про страх вийти навіть за хлібом, про те, як кожен шурхіт у коридорі змушує здригатися. Це було неважливо. Важливим був тільки він. Живий. На зв'язку.

— І ти, — коротко відповів Влад. Ми мовчали ще мить, боячись перервати цей крихкий зв’язок, наче разом із ним обірветься саме життя. — Я подзвоню завтра. — Я чекатиму.

Коли зв'язок зник, тиша повернулася. Але тепер вона стала ще важчою, майже фізичною. Я лягла на ліжко, вдивляючись у темну стелю, і вперше дозволила собі поглянути в очі найстрашнішій думці: «А що, якщо ми більше ніколи не побачимося?».

Сирена знову завила, підтверджуючи мої найгірші побоювання.

Ранок настав якось різко. Наче ніч просто обірвалася, так і не давши відпочити. Я прокинулася не від звуків, а від внутрішньої напруги — тіло вже пам’ятало, що світ навколо став іншим.

Телефон задзвонив несподівано. Мама. Я відповіла миттєво. — Ніка, ти як? З тобою все добре?

Її голос був знайомим, рідним… і водночас якимось дивно чужим. — Так, мамо. Все добре.

Після короткої паузи вона заговорила швидко, наче боялася, що її переб’ють: — Зараз транспорт не їздить, але як тільки все налагодиться — одразу додому. Русские скоро будуть у Запоріжжі, тож зможеш уже під захистом спокійно доїхати.

Мене ніби вдарили. Ці слова не просто боліли — вони різали по живому. — Мамо… — я ледве стримувала голос, щоб він не зраджував мене. — Я тут під захистом. І я дуже сподіваюся, що в Запоріжжя вони не зможуть потрапити.

З іншого боку слухавки почулося зітхання. — Ой, ти ще така дурненька… — промовила вона м’яко, майже поблажливо. — Нічого. Скоро все буде добре.

«Дурненька». Я заплющила очі. Це говорить моя мама. Та сама мама, яка все життя вчила дітей української мови. Яка ще шістнадцятого лютого, у День Єдності, вдягала вишиванку на роботу. Що могло змінитися в ній за ці кілька днів?

— У тебе є що їсти? — запитала вона вже іншим, буденним тоном. — Так, мамо, — тихо відповіла я.

І вперше за розмову я збрехала не тільки їй, а й собі. Ми ще перекинулися кількома порожніми словами. Ми обоє обережно обходили те, що справді боліло.

Коли дзвінок закінчився, я ще довго сиділа, втупившись у телефон. Не могла збагнути: чи це справді була моя мама, чи я просто перестала її впізнавати? Думки затягували, як трясовина. Але телефон задзвонив знову — різко, рятівно.