Розділ 1

Новина наздогнала нас швидко. Надто швидко для світу, який ще вчора дихав мирним спокоєм. Наказ ректора пролунав як вирок: гуртожитки закривають. «З метою безпеки» — ці три слова здавалися верхом абсурду. Яка безпека, коли небо розривають ракети, а земля здригається від вибухів?

Хтось вичитував повідомлення вголос, наче намагаючись переконатися, що це не марення. Хтось гарячково терзав телефон, благаючи рідних забрати їх. А хтось просто заціпенів, втупившись в одну точку порожнім поглядом.

— І що тепер робити?.. — це питання знову повисло в повітрі, але тепер воно було гострим, як лезо.

Для більшості «поїхати додому» означало квиток в один кінець — туди, де вже господарювали окупанти. Туди, де обривався зв’язок, не ходив транспорт, а новини були страшнішими за найгірші кошмари.

Ніна сиділа на краю ліжка, до білих кісточок стиснувши смартфон. — Вони вже під Мелітополем… — прошепотіла вона, ніби боялася, що звук її голосу зробить цю правду ще реальнішою.

Я мовчала. Що я могла сказати? «Все буде добре»? Ця брехня гірчила на язиці, її було фізично важко вимовити. На щастя — якщо в цьому пеклі взагалі було місце для щастя — для таких, як Ніна, зробили виняток. Тим, чиї домівки опинилися в зоні бойових дій або були відрізані вогнем, дозволили залишитися. Тимчасово. Під заставу суворих «безпекових норм».

Так почалося наше нове життя. Життя за графіком сирен. Завило — спускаємося в підвал. Без обговорень. Без «ще хвилинку». Без надії на комфорт. Підвал став нашою спільним всесвітом — сирим, темним, просякнутим запахом старого пилу та концентрованого людського страху.

Місто навколо вмирало. Магазини зачинялися, вітрини сліпли, вулиці порожніли. Машини стали рідкістю, наче саме життя згорталося в ембріон, ховаючись від небезпеки. І лише важка військова техніка іноді розрізала цю мертву тишу. Вона гуркотіла, вона була реальною, і, як не дивно, вона не лякала. Навпаки. Наші. Захистять. Це була єдина соломинка, за яку можна було вхопитися, щоб не збожеволіти.

Але найгіршим був звук. Сирена. Її неможливо переплутати ні з чим і неможливо забути. Вона проникає під шкіру, оселяється десь у хребті й продовжує звучати всередині навіть тоді, коли надворі нарешті стає тихо. Іноді вона вила годинами, стираючи межі між днем і ніччю, між реальністю та маренням.