24 лютого 2022 року

День, коли сокира долі розрубала моє життя на «до» та «після».

Я прокинулася вдосвіта. Не від звичного сигналу будильника, а від низького, утробного гуркоту. Глухого й незромiлого, такого, що не одразу вміщається у свідомості. У кімнаті гуртожитку панувала дивна, майже липка тиша.

Сусідки вже не спали. Вони сиділи на ліжках, завмерлі, як статуї, і просто мовчки дивилися одна на одну. В їхніх розширених зіницях уже пульсувало те, чого я ще не встигла осягнути — первісний, тваринний страх.

А потім простір розірвали дзвінки. Один за одним, наче залпи. — Аеропорти обстрілюють… — Чонгар захопили… — Колони техніки йдуть з усіх боків…

Слова сипалися, як уламки розбитого дзеркала. Різали свідомість до крові. Паніка змішувалася з розгубленістю, а в грудях розросталася крижана порожнеча. І лише одне питання, що відбивалося від стін: «Що робити?»

Дівчата кидалися по кімнаті. Хтось гарячково заштовхував речі в сумки, сподіваючись доїхати до батьків. Хтось запевняв, що товсті стіни гуртожитку — це порятунок. Ніхто не знав, де пролягає межа між безпекою та смертю.

Тремтячими пальцями я набрала Влада. Ми були разом майже рік. Рік, що здавався цілою вічністю, однією щасливою історією на двох. Він був моїм якорем: місцевий, впевнений, із власною квартирою та стабільною родиною. А я… я була просто Нікою. — Влад… що відбувається? — мій голос зрадницьки зламався. — Війна, Ніко! — його відповідь була різкою, немов постріл. — Вони зовсім з’їхали з глузду. Чекай у гуртожитку. Я буду скоро.

Це «скоро» в охопленому хаосом місті здавалося неможливим. Але він приїхав. Минуло менше години, а він уже стояв переді мною. Інший. Чужий у своїй раптовій запеклості. Напружений, як натягнута струна. — Значить так, — відрізав він, не витрачаючи часу на обійми. — З вокзалів зараз ідуть потяги на захід. Я саджу тебе в один із них. Поїдеш за кордон. Так зараз роблять усі.

— А ти?.. — ледь чутно видихнула я. — У військкомат, — коротко, як наказ. — Я не буду стояти осторонь, поки ця наволоч топче нашу землю. Він говорив так, ніби все вже було вирішено на небесах. Очевидно. Безповоротно. — Але як я… без тебе?

Він нарешті пригорнув мене. Занадто міцно. Так притискають до себе востаннє. — Мені важливо знати, що ти в безпеці, — прошепотів він у моє волосся. — А ми їх виженемо. Ти повернешся. Ми обов’язково довчимося. Одружимося… як і мріяли. Я гірко всміхнулася, ковтаючи сльози. Наші плани, які ще вчора здавалися непорушними, зараз розсипалися в попіл. — Збирайся. Я проведу тебе до вокзалу.

І в цей момент щось у мені збунтувалося. Те саме коріння, про яке я думала пізніше, раптом вперлося в землю. — Я нікуди не поїду без тебе, — слова вирвалися всупереч логіці. — Якщо ти йдеш захищати нас, я залишуся тут. Буду допомагати, волонтерити… що завгодно. Але тут. Я не виживу далеко від тебе, розумієш?

Влад дивився на мене довго. Так дивляться на портрет людини, яку бояться забути. — Це твоє остаточне рішення? — Так. Він замовк. Пауза була важкою, як бетонна плита. — Тоді залишайся в гуртожитку, — сказав він глухо. — До мене… ти ж знаєш… мої батьки тебе не прийняли й зараз не приймуть.

Я кивнула. Це була стара рана, яка зараз навіть не заболіла на фоні загальної катастрофи. — Я у військкомат. Паспорт і військовий квиток зі мною. Будь на зв’язку. Хоча б слово щовечора. Обіцяєш? Я не змогла відповісти, лише знову кивнула, задихаючись від сліз. Він обійняв мене ще раз, обпік поцілунком і видихнув: — Бережи себе для мене.

І пішов. Спина у чорній куртці швидко розчинилася в сірому коридорі. А я залишилася. Вдруге за цей ранок мій світ перевернувся і розбився. Думки розлетілися, як налякані птахи. Всередині утворилася чорна діра. Я стояла посеред галасливого гуртожитку і не знала, чи побачу його ще хоч раз у житті.