ГРОБНИЦЯ ДРАКОНІВ

Холодне повітря різало легені.

Еліана летіла крізь ніч.

Чорні й золоті крила з полум’я тремтіли за спиною.

Вітер рвав волосся.

Сльози обпікали очі.

Але вона не зупинялася.

Бо якщо зупиниться —
доведеться думати.

Про:
- страх у очах солдатів;
- слова Першого Дракона;
- темряву в собі;
- Райзара.

Особливо про Райзара.

У грудях стало боляче.

Вона різко стиснула руки.

Полум’я навколо пальців здригнулося.

— Вони бояться тебе…

Шепіт повернувся.

Тихий.

М’який.

Небезпечний.

— Як і всіх до тебе.

— Замовкни.

Її голос розчинився в хуртовині.

Темрява всередині тихо засміялася.

— Тоді чому ти втекла?

Еліана різко заплющила очі.

Бо не мала відповіді.

Вона просто…

не могла залишитися там після тих поглядів.

Страх людей різав сильніше за будь-який меч.

Попереду в темряві почали з’являтися гори.

Величезні.

Чорні.

Старі.

І щойно Еліана їх побачила —
полум’я всередині здригнулося.

Наче впізнало це місце.

У грудях похололо.

Вона не знала, звідки знає дорогу.

Але полум’я вело її саме сюди.

Крізь бурю.

Крізь сніг.

До місця, де навіть вітер звучав мертво.

І тоді вона побачила їх.

Гігантські кістки драконів.

Вони лежали просто серед снігу.

Величезні.

Древні.

Напівпоховані льодом.

Еліана повільно опустилася на землю.

Полум’я за спиною згасло.

Навколо була тільки тиша.

Мертва.

Священна.

Вона важко вдихнула.

І раптом зрозуміла:
це не просто кладовище.

Це місце боліло.

Наче сама земля пам’ятала смерть.

Еліана повільно пішла вперед.

Між гігантських ребер.

Між черепів драконів.

Деякі були настільки великими, що всередині можна було сховатися.

Сніг тихо падав на чорні кістки.

І кожен крок луною віддавався в порожнечі.

Раптом вона завмерла.

Попереду стояла величезна статуя.

Дракон.

Із розправленими крилами.

А біля його лап —

людська фігура.

Жінка.

У короні.

Еліана перестала дихати.

Лайра.

Ні.

Не справжня.

Статуя.

Але настільки реалістична, що здавалося —
вона зараз відкриє очі.

Еліана повільно підійшла ближче.

І побачила напис старою мовою.

Вона не знала її.

Але чомусь розуміла.

«Тут спить та, що любила дракона більше, ніж світ.»

У грудях різко стиснулося.

Вітер став сильнішим.

І раптом позаду почувся хрускіт снігу.

Еліана різко обернулася.

Темрява між кістками ворухнулася.

На секунду їй здалося, що це Перший Дракон.

Полум’я миттєво спалахнуло на руках.

Але з темряви вийшов не монстр.

Райзар.

Він важко дихав.

Сніг танув на його гарячій лусці.

Темрява на шиї стала ще помітнішою.

Але щойно він побачив Еліану —
в його погляді з’явилося полегшення.

Наче весь світ нарешті став на місце.

Еліана відразу відвела погляд.

Бо в грудях стало занадто боляче.

Райзар повільно підійшов ближче.

— Ти втекла.

— А ти пішов за мною.

Тиша.

Сніг падав між ними.

Райзар довго мовчав.

А потім тихо сказав:

— Я завжди піду за тобою.

І саме ці слова майже зламали її остаточно.

Еліана різко відвернулася.

— Не кажи такого.

— Чому?

Вона стиснула руки сильніше.

Полум’я здригнулося.

— Бо ти готовий померти заради мене!

Райзар мовчав.

І це знову стало відповіддю.

Сльози обпекли очі.

— Чому?!
— Чому ти робиш це?!

Вітер навколо став сильнішим.

Райзар повільно підійшов ближче.

Його голос був тихим.

Майже втомленим.

— Бо вперше за дуже довгий час…
— я не хочу залишатися сам.

Світ ніби завмер.

Еліана перестала дихати.

А десь далеко між кістками драконів…

відкрилися чорні очі.

Чорні очі між кістками драконів повільно відкрилися.

Еліана різко напружилася.

Полум’я миттєво спалахнуло на руках.

Райзар теж це відчув.

Його крила трохи розкрилися.

Темрява на шиї здригнулася.

Сніг навколо почав танути від жару.

Але цього разу…

щось було інакше.

Очі в темряві не дивилися на Еліану.

Вони дивилися на Райзара.

І в цьому погляді було щось старе.

Знайоме.

Райзар повільно завмер.

Наче впізнав.

Між гігантських кісток ворухнулася тінь.

Важка.

Величезна.

А потім зі снігової бурі повільно вийшов дракон.

Старий.

Його луска була срібною, але майже повністю вкрилася чорними тріщинами.

Одне крило було зламане.

На шиї висіли старі ланцюги.

Еліана перестала дихати.

Бо цей дракон…

був живим.

Його бліді очі повільно зупинилися на Райзарі.

І вперше за весь цей час Еліана побачила, як древній дракон справді зблід.

— …Вархан.

Ім’я прозвучало тихо.

Майже невіряче.

Старий дракон важко видихнув.

Із пащі вирвався білий холодний пар.

— Ти ще живий.

Його голос був хрипким.

Наче він не говорив сотні років.

Еліана повільно перевела погляд між ними.

— Ти його знаєш?..

Тиша.

Сніг тихо кружляв між величезними кістками.

А потім Вархан тихо засміявся.

Гірко.

— Колись…
— ми були братами.

Світ ніби завмер.

Еліана різко подивилася на Райзара.

Але той мовчав.

Його погляд залишався на старому драконі.

— Я думав, ти помер.

— Хотів би.

Вархан повільно підійшов ближче.

Його рухи були важкими.

Болючими.

Темрява в тріщинах під лускою пульсувала повільно.

Так само, як у Райзара.

Еліана відчула холод у грудях.

— Він теж заражений…

Вархан перевів погляд на неї.

І в його очах промайнуло щось дивне.