ПІСЛЯ СВІТЛА

Світ вибухнув золотим полум’ям.

Еліана заплющила очі.

Жар був настільки сильним, що здавалося —
сама душа горить разом із храмом.

Перший Дракон заревів.

Його крик луною прокотився крізь усю гору.

Безодня здригнулася.

Камінь тріщав.

Темрява вирувала навколо.

А потім…

усе стихло.

Раптово.

Неприродно.

Еліана повільно відкрила очі.

Перед нею все ще палало золоте світло.

Воно повільно осідало в повітрі, мов попіл.

Безодня почала закриватися.

Тріщини в камені затягувалися одна за одною.

Чорні руки зникали в темряві.

А разом із ними —

крик Першого Дракона.

— НІ…
— НІ!
— ЕЛІАНО—

Його голос обірвався.

Безодня закрилася.

Повністю.

І храм занурився в тишу.

Мертву.

Важку.

Еліана перестала дихати.

— Перша Королева?..

Ніхто не відповів.

Тільки золоті іскри повільно кружляли над чорною водою.

Райзар важко підняв голову.

Його золоте око дивилося в те місце, де зникла вона.

Дуже довго.

Наче він знову когось втратив.

У грудях Еліани боляче стиснулося.

Каелрен обережно поклав руку їй на плече.

— Еліано…

Вона здригнулася.

Світ навколо здавався нереальним.

Занадто тихим після всього.

Райзар важко піднявся.

Його лапи тремтіли.

Темрява на шиї стала меншою.

Але не зникла.

Лоріан повільно оглянув зал.

— Ну…
— я навіть не знаю, що сказати.

Каелрен тихо видихнув.

— Ми живі.

— Це тимчасово, — автоматично відповів Лоріан.

Еліана ледь усміхнулася крізь втому.

І саме в цей момент зрозуміла:
шепіт у голові зник.

Повністю.

Вона різко завмерла.

Полум’я всередині стало тихим.

Спокійним.

Не голодним.

У грудях щось здригнулося.

— Райзар…

Дракон повільно повернув голову до неї.

І вперше за весь час вона побачила в його очах не страх.

Полегшення.

Наче він теж це відчув.

А потім храм здригнувся.

Стеля тріснула ще сильніше.

Лоріан різко підняв голову.

— О ні.
— Ні-ні, ми зараз точно помремо від звичайного каміння після всього цього.

Каелрен одразу напружився.

— Треба йти.

Райзар важко розправив крила.

Він ледве тримався.

Еліана миттєво це помітила.

— Ти поранений.

Він тихо загарчав.

— Потім.

Але коли він зробив крок —
похитнувся.

Темрява на грудях різко спалахнула.

Еліана миттєво підбігла до нього.

— Райзар!

Він важко дихав.

Каелрен насупився.

— Йому потрібен відпочинок.

— Дякую, смертний, я б сам не здогадався, — хрипко відповів Райзар.

Лоріан тихо фиркнув.

— О, дивіться.
— Значить не помирає.

Еліана не змогла стримати нервовий сміх.

І саме цей звук змусив усіх на секунду завмерти.

Бо після всього жаху…

вона все ще могла сміятися.

Райзар дивився на неї мов зачарований.

Наче не вірив, що вона справді тут.

Жива.

Не зламана.

Еліана повільно підняла очі на нього.

І раптом згадала слова Першої Королеви.

«Не залишайся сам.»

У грудях стало боляче.

Вона тихо прошепотіла:

— Вона врятувала нас…

Райзар мовчав.

Дуже довго.

А потім тихо відповів:

— Вперше за тисячі років…
— вона зробила власний вибір.

Тиша.

І саме в цю секунду десь угорі почувся звук рогу.

Каелрен різко напружився.

Лоріан теж перестав жартувати.

— Це солдати.

Еліана повільно підняла голову.

І раптом зрозуміла дещо страшне.

Що вони скажуть людям?

Що сталося тут?

Як пояснити:
- Першого Дракона;
- безодню;
- чорне полум’я;
- її крила?

У грудях знову з’явився страх.

І Райзар це відчув.

Він повільно опустив голову ближче до неї.

— Я поруч.

Тільки три слова.

Але темрява всередині одразу стала тихішою.

Каелрен мовчки дивився на це.

І щось у його погляді стало важчим.

Болючим.

Бо він теж починав розуміти:

зв’язок між Еліаною й Райзаром стає сильнішим із кожним днем.

А десь у глибині вже закритої безодні…

на секунду відкрилися чорні очі.

Чорні очі в безодні зникли так швидко, ніби їх ніколи не було.

Але Еліана все одно це відчула.

Темрява не померла.

Вона лише заснула.

Райзар теж це зрозумів.

Його зіниці повільно звузилися.

Але цього разу він нічого не сказав.

Тільки важко видихнув.

Стеля храму затріщала ще сильніше.

Каелрен різко повернувся до виходу.

— Нам треба забиратися ЗАРАЗ.

Лоріан одразу кивнув.

— Вперше за сьогодні погоджуюся з ним без суперечок.

Еліана ще раз подивилася на чорне озеро.

Тепер воно було спокійним.

Майже звичайним.

Наче всього, що сталося тут, ніколи не існувало.

Тільки золоті іскри все ще плавали над водою.

Мов останній слід Першої Королеви.

У грудях щось боляче стиснулося.

Вона не знала її по-справжньому.

Але чомусь…

їй було боляче втрачати її.

Райзар повільно підійшов ближче.

Його голос став тихішим.

— Вона б не хотіла, щоб ти дивилася назад.

Еліана повільно підняла очі.

— А ти?
— Ти дивишся назад?

Тиша.

Занадто довга.

Райзар відвів погляд.

І це стало відповіддю.

У грудях кольнуло.

Каелрен мовчки спостерігав за ними.

Його рука все ще була вкрита чорними тріщинами.

Еліана різко згадала про це.

— Каелрен…

Він одразу сховав руку за спину.

Надто швидко.

— Це нічого.

— Покажи.

— Еліано—

— Покажи мені.

Тиша.

Він повільно простягнув руку вперед.

Чорні тріщини стали темнішими.

Вони повільно рухалися під шкірою.

Усередині все похололо.

Райзар теж це побачив.