ХРАМ ПЕРШОГО ПОЛУМ’Я

— Нарешті… спадкоємиця повернулася.

Еліана завмерла.

А Райзар різко підняв голову.

Його зіниці звузилися.

Чорний жар повільно просочився між іклами.

— Не слухай цей голос.

Тріщина в землі знову здригнулася.

Знизу пробилося тьмяне золоте світло.

Старі символи на колонах почали світитися один за одним.

Наче руїни прокидалися після століть сну.

Еліана не могла відвести погляду від темних сходів унизу.

Щось кликало її.

Тихо.

Наполегливо.

І це лякало.

— Райзар…

Вона повільно повернула голову до дракона.

— Що це за місце?

Кілька секунд він мовчав.

Наче вирішував, скільки правди готовий сказати.

— Храм Першого Полум’я.

По шкірі пробіг холод.

— Я ніколи не чула про нього.

— Бо люди знищили всі згадки.

Вітер повільно кружляв між старими колонами.

Еліана знову подивилася вниз.

На сходи.

На золоте світло.

На темряву, яка чекала під землею.

І серце дивно стислося.

Наче частина її завжди знала про це місце.

— Ми повинні піти, — різко сказав Райзар.

Еліана насупилася.

— Ти боїшся.

Його золоте око миттєво повернулося до неї.

— Так.

Ця чесність вибила землю з-під ніг сильніше за будь-яку брехню.

Древній дракон справді боявся.

— Чого саме?

Райзар повільно подивився вниз.

У темряву храму.

— Того, що спить там.

Тиша.

Еліана важко вдихнула.

А потім зробила крок до тріщини.

— Еліано.

Вона зупинилася.

— Якщо там є відповіді, я повинна їх знайти.

— Відповіді не завжди рятують.

— А незнання — рятує?

Райзар замовк.

І цього вистачило.

Еліана повільно підійшла до старих сходів.

Камінь був холодним.

Древнім.

На ньому виднілися дивні символи, схожі на язики полум’я.

Коли її пальці торкнулися одного з них —

золоте світло стало яскравішим.

Райзар тихо загарчав.

— Храм впізнав тебе.

У грудях стало важко.

Еліана подивилася вниз.

Сходи губилися десь у темряві.

Наче вели в саме серце гори.

Або ще глибше.

Вона зробила перший крок.

Повітря миттєво змінилося.

Стало теплішим.

Попри холод зовні.

Райзар важко рушив слідом.

Його пазурі глухо вдаряли по каменю.

Світло на стінах спалахувало щоразу, коли вони проходили повз.

Наче храм оживав.

Спускаючись нижче, Еліана почала помічати фрески.

Старі.

Майже зруйновані часом.

На одній були дракони.

Величезні.

Могутні.

І люди поруч із ними.

Не в битві.

Не в кайданах.

Разом.

— Вершники драконів… — тихо прошепотіла вона.

— Перші королі світу, — відповів Райзар.

Еліана повільно провела пальцями по старому каменю.

На іншій фресці люди й дракони стояли навколо величезного чорного полум’я.

І навіть намальоване, воно виглядало… живим.

— Воно існувало ще тоді?

— Так.

— Але всі легенди говорять, що його створила Лайра.

Райзар зупинився.

Його голос став нижчим.

— Люди люблять вигадувати прості історії.

Еліана повільно обернулася до нього.

— Тоді що таке чорне полум’я насправді?

Тиша.

Довга.

Напружена.

А потім:

— Прокляття.

Серце пропустило удар.

— Чиє?

Райзар відвів погляд.

І саме це налякало найбільше.

Він знав.

Але не хотів говорити.

Еліана повільно рушила далі.

Фресок ставало більше.

На деяких були війни.

Вогонь.

Мертві міста.

І дракони, що падали з неба.

А потім вона побачила дещо дивне.

Жінку.

У темній короні.

З полум’ям у руках.

Але це була не Лайра.

Еліана завмерла.

Жінка на фресці була надто схожою на неї.

Те саме темне волосся.

Ті самі очі.

Навіть риси обличчя.

— Райзар…

Його погляд став важким.

Наче він сподівався, що вона цього не побачить.

— Хто це?

Дракон мовчав.

— РАЙЗАР.

Чорний жар між його лусками здригнувся.

— Перша носійка полум’я.

Холод пробіг по всьому тілу.

— Це неможливо…

— Для людей — так.

Еліана не могла відірвати погляду від фрески.

Жінка дивилася прямо на неї.

Навіть крізь століття.

І раптом Еліана помітила ще дещо.

Поруч із жінкою стояв дракон.

Величезний чорний дракон із золотими очима.

Точно такими самими, як у Райзара.

Вона повільно повернула голову.

— Це ти.

Тиша.

І цього вистачило.

Райзар знав її.

Ще до Лайри.

Можливо…

набагато довше.

У грудях стало важко.

— Ти приховував це від мене.

— Я намагався захистити тебе.

— ВІД ЧОГО?!

Її голос розлетівся храмом луною.

Світло на стінах раптом здригнулося.

Темрява навколо стала густішою.

Райзар різко напружився.

— Еліано—

Але було пізно.

Попереду в темряві щось ворухнулося.

Величезні двері в кінці залу повільно відчинилися самі.

Із щілини вирвався гарячий вітер.

Разом із шепотом.

— Нарешті…

Еліана відчула, як чорне полум’я під шкірою боляче спалахнуло.

Наче щось по той бік дверей раділо її появі.

А Райзар уперше за весь час справді виглядав наляканим.

Гарячий вітер вирвався з темряви за дверима.

Старі колони здригнулися.

Світло на стінах почало мерехтіти.

Еліана повільно відступила на крок.

Її серце билося надто швидко.

А чорне полум’я під шкірою ставало гарячішим із кожною секундою.

Наче щось по той бік дверей кликало саме її.

— Райзар…

Дракон не відводив погляду від темряви.

Його тіло напружилося.

Навіть поранене крило інстинктивно трохи розкрилося, закриваючи Еліану.

— Ми йдемо звідси.

— Ти сказав, що тут є відповіді.

— І тепер я кажу, що ціна за них занадто висока.