ІМ’Я ДЛЯ ЧУДОВИСЬКА

Сніг повільно падав на руїни фортеці.

Ніч після битви видалася неприродно тихою.

Наче сам світ втомився від крові, криків і чорного полум’я.

Еліана стояла біля високого вікна в покоях, але не бачила ані снігу, ані темних гір удалині.

Перед очима все ще стояли спогади Лайри.

Вогонь.

Крики.

Самотність.

І погляд Малгарета.

Такий старий і втомлений, що від нього досі стискалося серце.

Вона заплющила очі.

Її руки ледь помітно тремтіли.

Чорні тріщини магії все ще залишалися під шкірою.

Наче темрява нікуди не зникла.

Лише затихла.

Позаду тихо відчинилися двері.

— Ти знову не спиш.

Голос Каелрена був спокійним.

Теплим.

Еліана озирнулася.

Він виглядав виснаженим:

розірваний плащ;

засохла кров на комірі;

перев’язана рука.

Але його очі були спрямовані тільки на неї.

— Уже ранок? — тихо спитала вона.

— Майже.

Каелрен підійшов ближче.

За останні години між ними щось змінилося.

Після поцілунку.

Після всього, що сталося.

І тепер тиша між ними вже не була незручною.

Вона була живою.

— Лікарі питають, чи ти дозволиш оглянути тебе.

Еліана ледь усміхнулася.

— Вони бояться навіть наближатися.

Каелрен нічого не відповів.

Бо це була правда.

Усі в фортеці тепер дивилися на неї інакше.

Одні — зі страхом.

Інші — з захопленням.

А дехто…

наче вже бачив у ній чудовисько.

— Я чула, як вони шепотілися, — тихо сказала Еліана. — Вони думають, що я така сама, як Лайра.

Каелрен повільно підійшов ближче.

— Ти не вона.

— А якщо стану?

Він завмер лише на секунду.

Потім обережно взяв її руку.

Навіть попри чорні тріщини магії.

— Тоді я все одно залишуся поруч.

У грудях щось боляче стиснулося.

Еліана опустила погляд.

Вона не заслуговувала на таку відданість.

Особливо тепер.

Особливо після того, що відчувала всередині.

Темрява не зникла.

Вона росла.

Повільно.

Тихо.

І це лякало найбільше.

Каелрен обережно торкнувся її щоки.

— Тобі треба відпочити.

Але Еліана вже хитнула головою.

— Ні.

Вона подивилася у вікно.

Кудись далеко за засніжені скелі.

— Він ще там.

Каелрен напружився.

— Еліано—

— Я просто хочу переконатися, що він живий.

— Це древній дракон, який міг спалити фортецю.

— Але не спалив.

Тиша.

Каелрен важко видихнув.

Він знав цей погляд.

Еліана вже прийняла рішення.

— Тоді я йду з тобою.

— Ні.

Він різко підняв очі.

— Це небезпечно.

— Саме тому.

Еліана ледь усміхнулася.

Сумно.

— Якщо він захоче мене вбити, ти не зупиниш його.

Каелрен стиснув щелепу.

І найгірше було те, що вона мала рацію.

За межами фортеці панував холодний туман.

Сніг скрипів під ногами.

Вітер ніс запах диму й попелу.

Еліана йшла сама.

Каелрен усе ж дозволив їй піти, але тільки після того, як вона пообіцяла повернутися до світанку.

Хоча вони обоє знали:
якщо дракон захоче її вбити —
обіцянки вже не матимуть значення.

Вона спускалася вузькою кам’яною стежкою між скелями.

Десь удалині чувся глухий шум вітру.

І ще дещо.

Важке дихання.

Еліана завмерла.

Попереду серед туману ворухнулася величезна тінь.

Серце пропустило удар.

Вона повільно зробила крок уперед.

І побачила його.

Дракон лежав серед чорного каміння.

Величезний.

Темний.

Його крила частково закривали схил гори.

На чорних лусках виднілися тріщини.

Між ними повільно тлів жар.

Поранений.

Але навіть зараз він виглядав страшно.

Древньо.

Небезпечно.

Його золоте око повільно відкрилося.

І одразу знайшло її.

Еліана затримала подих.

Але не відступила.

Дракон важко видихнув.

Із пащі вирвався темний дим.

— Ти мав піти, — тихо сказала вона.

Кілька секунд він мовчав.

А потім низький голос прозвучав просто в її голові.

Глибокий.

Старий.

Нелюдський.

— А ти мала померти.

Еліана ледь усміхнулася.

— Справедливо.

Тиша між ними була дивною.

Не ворожою.

Скоріше…

самотньою.

Вона зробила ще кілька кроків ближче.

Дракон не рухався.

Лише спостерігав.

Наче намагався зрозуміти її.

Еліана помітила глибоку рану під крилом.

Чорний жар повільно просочувався між лусками.

— Тобі боляче?

— Це не має значення.

— Має.

Золоте око трохи звузилося.

Наче він не розумів самих цих слів.

Ніби ніхто ніколи не питав його про таке.

Еліана повільно опустилася навпроти нього на холодний камінь.

Вітер розвівав її темне волосся.

Сніг осідав на плечах.

— Чому ти повернувся? — тихо спитала вона.

Дракон довго мовчав.

А потім:

— Я почув її.

Еліана напружилася.

— Лайру?

Повільний кивок величезної голови.

— Її біль… усе ще живе в цьому місці.

У грудях неприємно стиснулося.

Еліана опустила очі.

— Вона не була чудовиськом.

— Ні.

Його голос став тихішим.

Майже втомленим.

— Але люди люблять перетворювати біль на легенди.

Тиша.

Еліана дивилася на чорний сніг під ногами.

Потім тихо спитала:

— Як тебе звати?

Дракон завмер.

Вітер пронісся між скелями.

Золоте око не відривалося від неї.

І чомусь саме зараз він виглядав не страшним.

Самотнім.

— У мене немає імені.

Еліана насупилася.

— Не може бути.

— Для таких, як я, імена не мають значення.

— Це неправильно.

Дракон повільно видихнув жар.

— Імена дають тим, кого хочуть пам’ятати.

Ці слова боляче вдарили кудись усередину.

Еліана мовчала кілька секунд.

Потім обережно підняла погляд на нього.