Фортеця снігу і попелу

Сніг падав густо.

Білий ліс навколо здавався мертвим. Вітер завивав між чорними деревами, здіймаючи крижаний пил у повітря.

Еліана майже не відчувала пальців.

Холод пробирався під шкіру дедалі глибше.

Вони йшли вже кілька годин без зупинки.

Дракон рухався десь між деревами паралельно до них. Його чорна луска іноді миготіла крізь хуртовину, наче тінь.

Кайрен ішов поруч із Еліаною.

Надто уважно стежачи за кожним її рухом.

І це починало дратувати.

— Я не помру від снігу, — втомлено сказала вона.

— Це не сніг мене хвилює.

Вона знала.

Магія.

Королева.

Те, що сталося в бібліотеці.

Після того як вона назвала його зрадником чужим голосом, між ними ніби з’явилося щось нове.

Страх.

Не відраза.

Не ненависть.

Щось набагато болючіше.

Лоріан ішов трохи попереду, час від часу звіряючись із картою.

І мовчав.

Надто довго.

Еліана вже починала сумувати за його сарказмом.

Селіт тихо сказала:

— До фортеці ще недалеко.

Кайрен глянув на Еліану.

— Ти витримаєш?

— Якщо ще раз це спитаєш — ні.

Кутик його губ ледь сіпнувся.

І це чомусь зігріло сильніше за плащ.

Вони перейшли замерзлу річку ближче до вечора.

Лід тріщав під ногами.

Вітер став сильнішим.

Еліана раптом хитнулася.

Полум’я під шкірою знову заворушилося.

Кайрен миттєво підхопив її.

— Обережно.

— Я нормально.

— Ти ледь стоїш.

— Я сказала—

Вона різко замовкла.

Бо світ раптом поплив перед очима.

Тепло.

Чорне полум’я.

Голос королеви.

«Слабкість».

Еліана задихнулася.

І майже одразу відчула руки Кайрена на своїх плечах.

Міцні.

Теплі.

Реальні.

— Подивись на мене.

Його голос прорізав шум у голові.

Вона повільно підняла очі.

Темний погляд Кайрена був зосереджений тільки на ній.

І дивним чином це допомогло.

Голос королеви став тихішим.

— Бачиш? — тихо сказав він. — Ти тут.

Серце боляче стиснулося.

Бо поруч із ним вона справді почувалася собою.

Лоріан спостерігав за цим мовчки.

І чим довше дивився —
тим холоднішими ставали його очі.

Дракон раптом загарчав у лісі.

Усі завмерли.

Кайрен миттєво вихопив меч.

Селіт підняла руки, готуючи магію.

Щось рухалося між деревами.

Не дракон.

Менше.

Швидше.

Еліана почула дивний тріск.

А потім із темряви вискочили істоти.

Тонкі.

Бліді.

Із неприродно довгими руками.

Очі світилися синім.

— Тіні льоду, — різко прошепотіла Селіт.

Лоріан вихопив кинджали.

— Це ще що за кошмар?

Істоти кинулися вперед.

Швидко.

Занадто швидко.

Кайрен одразу став перед Еліаною.

Меч блиснув у хуртовині.

Перша тварюка буквально розлетілася навпіл.

Але замість крові з неї вирвався чорний дим.

— Не дайте їм торкнутися вас! — крикнула Селіт.

Одна з істот стрибнула на Лоріана.

Він ухилився в останню секунду.

Кинджал увійшов прямо в шию чудовиська.

Марно.

Тварюка засичала й схопила його за руку.

Лід миттєво вкрив шкіру.

— ТА ВІДЧЕПИСЬ!

Лоріан ударив її ногою.

Кайрен уже рубав наступну.

Але їх ставало більше.

Еліана відчула, як полум’я під шкірою прокидається саме.

І разом із ним —
голос королеви.

«Спали їх».

Вона важко вдихнула.

Ні.

«Ти сильніша за них».

Одна з тіней різко кинулася на Кайрена зі спини.

Еліана не встигла подумати.

Полум’я вирвалося саме.

Чорний вогонь ударив у чудовисько.

Істота закричала.

А потім буквально розсипалася попелом у снігу.

Усі завмерли.

Навіть тіні.

Чорне полум’я навколо рук Еліани стало вищим.

Небезпечнішим.

Сніг навколо почав танути.

Кайрен повільно обернувся до неї.

І в його очах знову з’явився той самий страх.

Не перед нею.

Перед тим, що з нею стається.

Тіні відступили.

Повільно.

Наче боялися її.

Дракон вийшов із темряви лісу.

Величезний.

Чорний.

Його золоті очі дивилися на полум’я Еліани майже із гордістю.

І це налякало її ще більше.

Вона різко загасила вогонь.

І одразу похитнулася.

Кайрен підхопив її раніше, ніж вона впала.

— Тримайся.

Її руки тремтіли.

— Я не контролювала це.

— Я знаю.

— А якщо наступного разу…

Вона не змогла договорити.

Кайрен дивився на неї так уважно, ніби намагався запам’ятати кожну рису її обличчя.

— Тоді я буду поруч.

Тиша.

Лоріан повільно відвернувся.

І Еліана вперше подумала:
можливо, він уже шкодує, що закохався в неї.

Фортеця Рейвенхолл з’явилася крізь хуртовину вже вночі.

Величезна.

Темна.

Старі башти здіймалися до неба, мов чорні зубці.

Світла не було.

Лише сніг.

І дивне відчуття, ніби фортеця спостерігає за ними.

— Ну, — тихо сказав Лоріан. — Якщо тут живе привид — я навіть не здивуюсь.

— Не накликай, — пробурмотіла Селіт.

Ворота ледве відчинилися.

Старе дерево скрипіло так, ніби фортеця не бачила людей сотні років.

Усередині пахло пилом і холодом.

Кайрен одразу почав перевіряти зал.

Звичка воїна.

Лоріан запалив смолоскип.

Світло ковзнуло старими стінами.

І Еліана раптом відчула дещо дивне.

Магію.

Стару.

Дуже стару.

Дракон теж це відчув.

Він загарчав низько й небезпечно.

«Тут залишилася смерть».

Холод пробіг спиною.

Еліана повільно озирнулася.

Тіні на стінах здавалися надто живими.

Наче рухалися самі.

Кайрен підійшов ближче до неї.

— Не відходь далеко.

Вона ледь усміхнулася.

— Це наказ лицаря?

— Це прохання чоловіка, який втомився ловити тебе між смертельними ситуаціями.