Попіл між нами

Храм помирав.

Рев дракона лунав крізь кам’яні коридори, змішуючись із гуркотом падаючих колон та бойовими криками Ордену.

Еліана бігла майже навмання.

Темрява миготіла перед очима.

Полум’я ще горіло під шкірою.

Вона відчувала його.

Відчувала дракона.

Його голод.

Його біль.

Його лють.

І найстрашніше — частина її відповідала на це.

Коридор різко звернув униз.

Селіт бігла попереду, торкаючись стін долонями. Коріння проростало крізь тріщини каменю, відкриваючи старі проходи.

— Швидше! — крикнула вона.

Позаду щось вибухнуло.

Гарячий вітер ударив у спину.

Кайрен миттєво притиснув Еліану до стіни, закриваючи її власним тілом від уламків.

Каміння обсипалося навколо.

Вона відчула його руку на своїй талії.

Його подих.

Його серце.

Воно билося так сильно, ніби могло зламати ребра.

Еліана підняла очі.

І на секунду весь світ навколо зник.

Лишився тільки він.

Його темний погляд.

Пил на обличчі.

Кров на шиї.

І страх.

Страх втратити її.

Лоріан різко схопив Кайрена за плече.

— Якщо ви закінчили дивитися одне на одного як герої трагічної балади — храм падає.

Кайрен миттєво відступив.

Занадто швидко.

Наче сам злякався того, наскільки близько був.

Еліана відчула дивне розчарування.

І це налякало її.

Вони побігли далі.

Повітря ставало холоднішим.

Коридори — старішими.

На стінах з’явилися дивні символи, вкриті сріблом. Деякі світилися тьмяним синім світлом.

Лоріан різко зупинився.

— Ні.

— Що тепер? — видихнув Кайрен.

Принц дивився на стіну так, ніби побачив привид.

— Це печаті старої магії.

Селіт теж зблідла.

— Неможливо…

Еліана торкнулася одного символу пальцями.

І знак на її руці миттєво спалахнув.

Стіна здригнулася.

Повільно.

А потім почала відкриватися.

За нею був ще один прохід.

Темний.

Глибокий.

Із нього тягнуло холодом та старою магією.

Лоріан тихо вилаявся.

— Будь ласка, скажіть, що ми не підемо туди.

Позаду знову пролунав рев дракона.

Цього разу ближче.

Набагато ближче.

Кайрен вихопив меч.

— У нас немає вибору.

Вони зайшли всередину.

І стіна за їхніми спинами повільно закрилася.

Тиша стала абсолютною.

Наче зовнішній світ зник.

Еліана важко дихала.

Вона все ще відчувала дракона.

Але тепер слабше.

Наче між ними з’явилася товста кам’яна стіна.

І разом із цим прийшла інша емоція.

Самотність.

Не її.

Його.

Дракон залишився там.

Сам.

Поранений.

Злий.

Покинутий.

У грудях стало боляче.

— Еліано?

Голос Кайрена повернув її до реальності.

Вона повільно підняла голову.

— Він сам.

Лоріан напружився.

— Не починай прив’язуватися до древнього чудовиська.

— Він не чудовисько.

— Він буквально їсть людей.

— Орден теж.

Тиша.

Лоріан криво всміхнувся.

— Добре. Справедливе уточнення.

Коридор вивів їх у величезну підземну бібліотеку.

Еліана завмерла.

Полиці здіймалися до самої стелі. Старі книги лежали всюди — на столах, на підлозі, навіть у кам’яних нішах стін.

Повітря пахло пилом, воском і старим папером.

Селіт прошепотіла:

— Забуте святилище…

Лоріан повільно озирнувся.

І вперше за довгий час виглядав щиро враженим.

— Боги…

Він підійшов до найближчої полиці.

Провів пальцями по старих корінцях.

— Ці книги вважалися знищеними сотні років тому.

Кайрен напружено оглянув зал.

— Тут безпечно?

— Безпечніше, ніж поруч із драконом, — сухо відповів Лоріан.

Еліана підійшла до великого круглого столу в центрі залу.

На ньому лежала книга.

Чорна.

Без назви.

Вона торкнулася обкладинки.

І книга сама відкрилася.

Сторінки перегорнулися.

Зупинилися.

На малюнку.

Королева драконів.

Еліана різко відсмикнула руку.

Кайрен миттєво підійшов ближче.

— Що там?

Вона мовчки показала сторінку.

На малюнку була жінка з чорними крилами.

І поруч із нею стояв лицар.

Темноволосий.

У чорних обладунках.

Лоріан тихо видихнув:

— Це не випадковість.

Кайрен дивився на зображення так, ніби його вдарили.

Еліана теж це бачила.

Лицар був надто схожий на нього.

Навіть погляд.

Навіть вираз обличчя.

Вона повільно перегорнула сторінку.

Старі слова спалахнули золотом.

І знову вона змогла їх прочитати.

— «Королева вогню полюбила лицаря тіней…»

Кайрен завмер.

Лоріан тихо пробурмотів:

— Це стає все менш схожим на збіг.

Еліана читала далі.

Її голос став тихішим.

— «Він присягнувся захищати її навіть від богів… але людське серце слабше за страх».

Тиша.

Кайрен відвернувся першим.

Наче не хотів чути продовження.

Але Еліана все одно прочитала:

— «І коли світ наказав йому обрати між любов’ю та людством… він зрадив королеву».

У бібліотеці стало дуже тихо.

Еліана повільно підняла очі на Кайрена.

І побачила в його погляді справжній жах.

Не перед драконом.

Перед власною долею.

— Це не означає, що історія повториться, — тихо сказала вона.

Кайрен гірко всміхнувся.

— Ти сама в це віриш?

Вона хотіла відповісти.

Але не змогла.

Бо частина її теж боялася.

Лоріан різко закрив книгу.

— Досить.

Вони обидва подивилися на нього.

— Старі легенди не вирішують майбутнє.

Його голос був спокійним.

Але в очах майнула темрява.

— Люди самі роблять це.

Кайрен холодно відповів:

— І твоя сім’я зробила достатньо.

Лоріан різко посміхнувся.

— О, тепер ми згадали, що я син ворога?

— Я не забував.

Напруга між ними стала майже фізичною.