Серце храму

Храм здригався.

Камінь тріщав під ногами, пил сипався зі стелі, а червоне світло з розколотої підлоги ставало дедалі яскравішим.

Наче саме серце землі починало битися під ними.

Еліана не могла відвести погляду від тріщини.

Від жару, що піднімався звідти.

Від сили, яка кликала її.

«Відчини».

Голос дракона тепер звучав не лише в голові.

Він ніби лунав усередині самих стін.

Кайрен став перед нею.

— Ми йдемо звідси. Зараз.

Лоріан різко засміявся.

— І куди саме? Назовні, до армії Ордену? Чудовий план.

— У тебе є кращий?

— Так. Не панікувати кожні п’ять секунд.

— Я не панікую.

— Тоді це твоє звичайне обличчя? Співчуваю.

— Лоріане.

Еліана сказала це тихо.

Але цього вистачило.

Він замовк.

Її погляд усе ще був спрямований на тріщину.

На світло.

На щось унизу.

І тоді вона почула.

Не дракона.

Інший голос.

Жіночий.

Старий.

«Спустися».

Холод пробіг її шкірою.

Селіт теж це відчула.

Фея повільно відступила назад.

— Ні…

— Що таке? — Кайрен миттєво повернувся до неї.

Селіт дивилася на світло так, ніби бачила кошмар.

— Це не просто храм.

— Ми вже зрозуміли, що він моторошний, — буркнув Лоріан.

— Тут ховали не богів.

Тиша.

— А що тоді? — тихо спитала Еліана.

Фея повільно прошепотіла:

— Те, чого боялися навіть дракони.

Повітря стало важчим.

Десь унизу пролунав глухий удар.

Раз.

Наче щось велетенське рухнуло уві сні.

Кайрен одразу схопив Еліану за руку.

— Ми не спускаємося.

Але вона вже знала, що це неправда.

Бо щось усередині неї хотіло піти вниз.

Відчайдушно.

Майже болісно.

— Я мушу.

— Ні.

— Кайрен—

— Ні.

Вона підняла погляд.

І завмерла.

Бо в його очах був страх.

Справжній.

Не перед магією.

Перед тим, що вона може піти туди… і не повернутися.

Лоріан тихо видихнув.

— Як романтично.

Кайрен навіть не озирнувся.

— Замовкни.

— Ви зараз буквально дивитеся одне на одного так, ніби збираєтесь або поцілуватися, або померти.

Еліана відчула, як щоки стали гарячими.

Невчасно.

Надзвичайно невчасно.

Але Кайрен досі тримав її руку.

Міцно.

Наче боявся відпустити.

І саме це лякало її найбільше.

Бо частина неї не хотіла, щоб він відпускав.

Тріщина в підлозі стала ширшою.

Каміння почало осипатися вниз.

Із темряви показалися старі сходи.

Спіральні.

Чорні.

Вони йшли глибоко під храм.

Прямо в червоне світло.

Еліана зробила крок уперед.

Кайрен одразу став перед нею.

— Я сказав ні.

— А якщо це єдиний шанс зрозуміти, що зі мною відбувається?

— А якщо це пастка?

— Тоді я все одно вже в ній.

Він стиснув щелепу.

Лоріан несподівано став серйозним.

— Вона має рацію.

Кайрен різко повернувся до нього.

— Ти збожеволів?

— Ні. Але я знаю стару магію краще за тебе. І якщо храм відкрився саме зараз — значить, він чекав її.

Селіт тихо додала:

— Деякі місця прокидаються лише для тих, у кому є драконяча кров.

Еліана відчула, як серце вдарило сильніше.

— Тобто…

— Ти не перша.

Тиша.

— Що?

Селіт подивилася на статую жінки з крилами.

— Колись уже була королева драконів.

У храмі стало холодніше.

Навіть червоне світло не гріло.

Кайрен повільно видихнув.

— Це погано.

— Дуже, — погодився Лоріан.

Еліана дивилася вниз.

На сходи.

І чомусь знала:

її життя зміниться остаточно, щойно вона зробить перший крок.

Вона спустилася.

Повітря одразу стало гарячішим.

Кам’яні сходи були старими й слизькими від вологи. Червоне світло пульсувало десь унизу, мов серце.

Кайрен ішов одразу за нею.

Лоріан — позаду.

Селіт вагалася найдовше, але теж рушила слідом.

Чим нижче вони спускалися, тим сильніше Еліана відчувала магію.

Вона текла крізь стіни.

Через її шкіру.

Через кров.

Її знак палав.

Чорна луска вже вкривала майже всю руку.

Кайрен помітив це.

— Болить?

— Ні.

Це була брехня.

І він зрозумів.

Завжди розумів.

— Еліано.

Вона не озирнулася.

Бо якщо подивиться на нього зараз — може зламатися.

А їй потрібно було бути сильною.

Попереду раптом відкрився величезний зал.

Усі завмерли.

Стеля губилася десь у темряві. Уздовж стін стояли колони, вкриті старими рунами. А в центрі…

Еліана перестала дихати.

Дракон.

Величезний.

Чорний.

Його тіло лежало посеред залу, обвитe срібними ланцюгами.

Нерухоме.

Мертве.

Лоріан тихо прошепотів:

— Боги…

Селіт зблідла.

— Це неможливо.

Але Еліана вже знала.

Вона відчула його ще до того, як побачила.

Дракон із її снів.

Його луска була темнішою за ніч. Роги здіймалися до самої стелі. А між ребрами все ще тлів слабкий червоний жар.

Наче серце не встигло згаснути до кінця.

Кайрен повільно став перед Еліаною.

Інстинктивно.

Навіть зараз.

Навіть перед мертвим драконом.

— Не підходь.

Але вона вже йшла вперед.

Наче зачарована.

Ланцюги були вкриті рунами Ордену.

Старими.

Кривавими.

Дракона не просто вбили.

Його катували.

Еліана торкнулася одного з ланцюгів.

І в ту ж секунду світ вибухнув.

Полум’я.

Крики.

Війна.

Небо, затягнуте чорними драконами.

Замок у вогні.

Жінка з короною з рогів стоїть серед полум’я.

Її очі золоті.

Такі самі, як у Еліани.

«Вони зрадять тебе».

Голос лунав усередині черепа.

«Як зрадили мене».

Еліана задихнулася.

Перед нею промайнули люди.

Королі.

Жерці.

Лицарі.