Ліс, що пам’ятає кров

Старий ліс зустрів їх тишею.

Не звичайною нічною тишею, де чути вітер, сов чи тріск гілок.

Ця тиша була живою.

Наче сам ліс затамував подих, відчувши дракона.

Туман стелився між чорними деревами срібними хвилями. Коріння виступало з землі, мов кістки велетнів, а старі сосни здіймалися так високо, що закривали навіть місяць.

Еліана йшла попереду Кайрена.

Вона сама не помітила, коли почала вести.

Можливо, тому що тепер чула щось під землею.

Не голос дракона.

Інше.

Пульс старої магії.

Ліс ніби шепотів їй.

Кайрен ішов на кілька кроків позаду, тримаючи меч напоготові. Його мокре волосся прилипло до шиї, чорний плащ важко звисав із плечей, а погляд безперервно ковзав між деревами.

Лоріан рухався праворуч.

Безшумно.

Небезпечно спокійно.

Наче темрява була його рідним домом.

Дракон летів десь високо над ними.

Його інколи закривали хмари, але Еліана все одно відчувала його присутність. Вона знала, коли він повертає. Коли дивиться вниз. Коли злиться.

Це лякало.

І водночас давало дивне відчуття захищеності.

— Нам треба зупинитися до світанку, — тихо сказав Кайрен.

— Ми вже зупинялися, — відповів Лоріан. — У підземеллі. Дуже сподобалося.

— Ти коли-небудь мовчиш?

— Лише коли цілуюся.

Еліана закотила очі.

— Я починаю розуміти, чому тебе хотіли вбити ще до нашої зустрічі.

— Бачиш? А ми вже знаходимо спільну мову.

Кайрен різко сказав:

— Досить.

Лоріан усміхнувся.

— Тобі треба менше ревнувати, лицарю. Це старить.

— Я не ревную.

— Тоді чому дивишся на мене так, ніби хочеш закопати в цьому лісі?

— Бо хочу.

— О, тепер чесніше.

Еліана зупинилася й потерла скроні.

— Якщо ви зараз не замовкнете, я залишу вас тут обох і піду жити до дракона.

Лоріан задумливо кивнув.

— Звучить як поганий початок дуже хорошої легенди.

Кайрен глянув на нього.

— Вона жартує.

— А ти впевнений?

Еліана не відповіла.

Бо частина її справді задумалася.

Дракон не брехав їй.

Страшив.

Маніпулював.

Приховував щось.

Але не брехав.

На відміну від майже всіх людей у її житті.

Ліс ставав густішим.

Гілки чіплялися за волосся й одяг. Земля під ногами була вологою від туману. Повітря пахло мохом, старою корою й дощем.

Раптом Еліана зупинилася.

Кайрен одразу напружився.

— Що?

Вона повільно повернула голову вліво.

— Хтось дивиться.

Лоріан вихопив кинджал.

— Де?

— Там.

Між деревами щось ворухнулося.

Тінь.

Надто швидка для людини.

Кайрен миттєво став перед Еліаною.

— Назад.

Тиша.

Потім тихий сміх.

Жіночий.

М’який.

Із темряви між дерев вийшла дівчина.

Ні.

Не зовсім дівчина.

Вона була надто блідою. Надто легкою. Надто красивою якоюсь нелюдською красою. Довге срібне волосся спадало майже до колін, а очі світилися слабким зеленим світлом.

На її голові були гілки замість корони.

Лісова фея.

Еліана зрозуміла це ще до того, як незнайомка заговорила.

— Дракон повернувся.

Її голос звучав так, ніби шелестіло листя.

Кайрен не опустив меч.

— Відійди.

Фея перевела погляд на Еліану.

І завмерла.

Світло в її очах стало яскравішим.

— О…

Еліана відчула, як знак на руці потеплів.

— Хто ти?

Фея повільно всміхнулася.

— Та, кого ваші люди колись називали чудовиськом.

Лоріан тихо видихнув:

— Ну звісно. Сьогодні ніч усіх проклятих створінь.

Фея подивилася на нього.

— А ти пахнеш смертю.

Лоріан усміхнувся кутиком губ.

— Не вперше чую комплімент такого типу.

Вона підійшла ближче.

Кайрен став жорсткішим.

— Ще крок — і я—

— Ти не встигнеш, — спокійно сказала вона.

І Кайрен зрозумів, що це правда.

Еліана відчула напругу між ними.

— Нам не потрібні проблеми.

Фея знову глянула на неї.

— Ні. Вам потрібен притулок.

Тиша.

— Ти допоможеш нам? — обережно спитала Еліана.

— Можливо.

— Чому?

Фея схилила голову.

— Бо дракон схилився перед тобою.

Навіть Лоріан перестав усміхатися.

Фея дивилася на Еліану так, ніби бачила щось дуже старе.

І дуже небезпечне.

— Як тебе звати? — спитала Еліана.

— Селіт.

— Я Еліана.

— Я знаю.

Холод пробіг її спиною.

Селіт повільно простягнула руку й торкнулася дерева поруч.

Кора засвітилася зеленим.

Коріння під землею заворушилося.

Ліс відповідав їй.

— Орден уже шукає вас біля північної межі, — сказала фея. — До ранку вони перекриють усі дороги.

Кайрен напружився.

— Звідки ти знаєш?

Селіт усміхнулася.

— Ліс слухає.

Лоріан тихо пробурмотів:

— Чудово. Тепер навіть дерева шпигують за нами.

Фея не звернула уваги.

— Є старий храм у центрі лісу. Люди давно його покинули. Орден туди не піде.

— Чому? — спитала Еліана.

Селіт подивилася в темряву між деревами.

— Бо вони бояться того, що спить під ним.

Лоріан коротко засміявся.

— Знаєте, я починаю помічати певну закономірність у нашому житті.

Кайрен глянув на Еліану.

— Ми не можемо їй довіряти.

Селіт спокійно відповіла:

— Можеш не довіряти. Але якщо залишитесь тут — до світанку будете мертвими.

Еліана подивилася на Кайрена.

Він уже хотів заперечити.

Вона знала цей погляд.

Він завжди хотів узяти все на себе.

Захистити.

Закрити собою.

Але світ уже став надто великим для одного меча.

— Ми підемо до храму, — сказала вона.

Кайрен стиснув щелепу.

— Еліано—

— У нас немає вибору.

Лоріан тихо додав:

— І, як показує практика, загадкові магічні місця — наш новий дім.

Кайрен кинув на нього погляд.

— Я серйозно.

— Я теж.