Дракон під короною

Рев дракона розірвав бал навпіл.

Спочатку ніхто не зрозумів, що це було.

Музика обірвалася на високій ноті. Скрипка в руках молодого музиканта жалібно пискнула й замовкла. Хтось упустив келих. Кришталь розбився об мармурову підлогу, і цей тонкий дзвін чомусь прозвучав страшніше за перший крик.

Потім замок здригнувся знову.

Сильніше.

Так, ніби під ним перевернулося щось величезне.

Статуї старих королів у великій залі затремтіли. Зі стелі посипався пил. Люстри гойднулися, і сотні свічок одночасно спалахнули вище, немов невидимий подих пройшов крізь полум’я.

Еліана стояла на балконі й не могла поворухнутися.

Її рука горіла.

Під рукавичкою знак більше не був просто болючим візерунком. Він пульсував. Жив. Відгукувався на рев знизу, як серце відповідає іншому серцю.

«Прийди».

Голос у її голові був не схожий на людський.

Він був глибший за слова.

Старший за мову.

Він ніби не говорив — наказував її крові згадати те, що душа давно намагалася забути.

— Еліано.

Кайрен схопив її за плече.

Його дотик вирвав її з заціпеніння.

Вона різко вдихнула й тільки тепер почула, що за дверима балкону почався хаос.

Придворні кричали.

Хтось молився.

Хтось кликав варту.

Хтось вимагав відчинити головні ворота, хоча ніхто не знав, від чого саме хотів утекти.

Лоріан стояв зовсім поруч, але вже не усміхався.

Його обличчя залишалося спокійним, майже байдужим, однак у темно-зелених очах світилася напруга. Не страх. Ні. Лоріан не виглядав людиною, яка легко лякається.

Він виглядав людиною, яка чекала цього моменту.

І все одно не була готова.

— Треба йти, — сказав Кайрен.

— Куди? — Еліана дивилася на нього, але ніби не бачила. — Що це було?

Він не відповів одразу.

Тому відповів Лоріан.

— Те, що ваш батько тримав у клітці надто довго.

Кайрен різко повернув голову.

— Замовкни.

— Вона має право знати.

— Не від тебе.

— А від кого? Від короля, який брехав їй усе життя? Чи від тебе, лицарю, який стоїть біля неї з мечем і, схоже, досі не вирішив, кого він охороняє — принцесу чи таємницю?

Кайрен зробив крок до нього.

Його рука вже лежала на руків’ї меча.

Еліана стала між ними, хоча земля під ногами все ще тремтіла.

— Припиніть.

Вони обоє подивилися на неї.

Двоє чоловіків.

Дві небезпеки.

Один — темний, холодний, знайомий до болю. Її тінь у коридорах замку, мовчазний меч за спиною, людина, яка завжди була поряд і завжди тримала дистанцію.

Другий — золотий, красивий, чужий. Усмішка, за якою ховалися ножі. Голос, що говорив правду так легко, ніби правда для нього була зброєю, а не тягарем.

І між ними стояла вона.

Принцеса, яку щойно назвали ключем до драконячої клітки.

— Я не піду нікуди, доки хтось не пояснить, що відбувається.

Кайрен стиснув щелепу.

— Тут небезпечно.

— Мені здається, небезпечно було ще вчора. Просто мені ніхто не сказав.

Лоріан тихо видихнув, майже як сміх.

— Вона має характер. Це радує.

— Ще одне слово, — попередив Кайрен.

— І що? Уб’єш мене перед її очима?

— Якщо доведеться.

— Кайрен! — Еліана різко глянула на нього.

Його погляд на мить пом’якшав.

Лише на мить.

— Ти не розумієш, з ким маєш справу.

— То поясни.

За дверима хтось закричав голосніше.

Потім пролунав наказ короля.

Гучний.

Жорсткий.

— Зачинити залу! Нікого не випускати!

Еліана завмерла.

— Що?

Кайрен теж почув.

На його обличчі з’явилося щось темне.

— Він уже почав.

— Що почав?

Відповіді не було.

Двері балкону різко відчинилися.

На порозі з’явилися двоє королівських гвардійців.

Обидва у чорних обладунках з гербом Вальмору на грудях. Обидва з мечами напоготові.

Побачивши Кайрена, вони на мить розгубилися.

— Сер Кайрен, наказ короля. Принцесу треба провести до внутрішніх покоїв.

Еліана відчула, як у животі стислося.

— Внутрішніх покоїв?

Кайрен не зводив очей із гвардійців.

— Хто віддав наказ?

— Його Величність.

— Дослівно.

Гвардієць нервово ковтнув.

— Принцесу ізолювати до подальшого наказу. Будь-кого, хто чинитиме опір, затримати.

Повітря стало крижаним.

Еліана повільно повернула голову до Кайрена.

— Ізолювати?

Він не дивився на неї.

А це було гірше за будь-яку відповідь.

Лоріан зробив крок уперед.

— Цікаво. Заручини ще не оголошені, а наречену вже закривають у клітку.

Гвардійці напружилися.

— Принце Лоріане, це внутрішня справа Вальмору.

— Ні, якщо ця принцеса має стати моєю дружиною.

Слово «моєю» прозвучало м’яко.

Але в ньому була сталь.

Кайрен кинув на нього погляд.

— Вона не твоя.

Лоріан усміхнувся без радості.

— Поки що.

Еліана відчула, що ще секунда — і вони справді кинуться один на одного.

А під замком знову щось ударило в камінь.

Раз.

Глухо.

Важко.

Наче гігантський кулак бив у двері зсередини.

Усі завмерли.

Знак на руці Еліани спалахнув таким болем, що вона не втрималася й зігнулася.

Кайрен одразу опинився біля неї.

— Еліано!

Він схопив її за руку, але вона вирвалася.

— Не торкайся!

Не тому, що не хотіла.

А тому, що від його дотику біль ставав іншим.

Не слабшим.

Небезпечнішим.

Наче поруч із ним її тіло згадувало не лише страх, а й щось тепле, людське. А це зараз лякало її ще більше.

Рукавичка на її лівій руці почала диміти.

Тонкий чорний дим піднявся від шовку.

Гвардійці відступили.

Один із них прошепотів:

— Світле Полум’я…

Лоріан різко глянув на двері в залу.

— Якщо це побачить жрець, її заберуть не до покоїв.

Кайрен уже витягнув меч.

— Назад.

Гвардійці підняли зброю.

— Сер Кайрен, не змушуйте нас.