КРОВ ДРАКОНА І КОРОНА ТІНЕЙ

КРОВ ДРАКОНА І КОРОНА ТІНЕЙ

              Пролог

Ніхто не пам’ятав, коли саме дракони зникли з неба.

Старі літописи казали, що колись їхні крила закривали сонце, а їхній подих міг перетворити ціле військо на попіл. Казали, вони були не просто звірами. Вони були першою магією цього світу. Давнішою за королівства. Давнішою за людські закони. Давнішою за богів, яким тепер молилися у золотих храмах.

А потім люди зрадили їх.

Так принаймні шепотіли старі жінки біля вогню, коли ніч була надто темною, а вітер стукав у вікна, мов чиїсь кістляві пальці.

Королі ж розповідали іншу історію.

Вони казали, що дракони були чудовиськами. Що люди врятували світ від їхнього вогню. Що останній дракон був убитий триста років тому великим королем Арміром Вальмором, засновником королівської династії.

У замку Вальмор ця легенда висіла на кожній стіні.

На гобеленах, де золоті лицарі простромлювали списами чорних крилатих істот.

На фресках у тронній залі, де дракони падали з неба під сяйвом священного меча.

На гербі королівської родини: срібна корона над мертвим чорним драконом.

Еліана виросла під цим гербом.

Вона бачила його щоранку, коли служниці розчісували її волосся перед дзеркалом. Бачила на печатках батька. На кільцях придворних. На стягах, що майоріли над замком.

Мертвий дракон був символом перемоги її дому.

І саме тому ніхто не мав дізнатися, що в її крові він досі жив.

У ніч її вісімнадцятиріччя замок Вальмор прокинувся від грому.

Буря прийшла з північних гір раптово, ніби хтось розірвав небо над королівством. Дощ бив по дахах, блискавки розсікали темряву, а старі кам’яні стіни замку стогнали під ударами вітру.

Еліана стояла посеред своїх покоїв босоніж.

На ній була лише тонка нічна сорочка кольору слонової кістки. Довге темне волосся спадало на плечі, а пальці стискали край столу так сильно, що побіліли кісточки.

Вона прокинулася не від грому.

Її розбудив голос.

Не людський.

Не зовсім звук.

Скоріше поклик, який народжувався десь глибоко під ребрами.

«Прокинься».

Еліана не дихала кілька секунд.

У кімнаті було темно. Свічки біля ліжка давно згасли. Лише блискавки час від часу заливали покої холодним синім світлом.

Вона озирнулася.

Нікого.

Але голос повторився.

«Прокинься, дитя крові».

Еліана різко відступила від столу.

— Хто тут?

Її голос потонув у гуркоті грому.

Відповіді не було.

Тільки повільне, важке дихання.

Наче щось велике спало зовсім поруч.

Наче під кам’яною підлогою ворухнулося серце стародавнього чудовиська.

Еліана схопила підсвічник, хоча чудово розуміла, що він не захистить її ні від злодія, ні від привида, ні від того, що шепотіло в темряві.

Вона зробила крок до дверей.

І раптом біль пронизав її зап’ястя.

Гострий.

Пекучий.

Наче хтось поклав розпечене залізо просто на її шкіру.

Еліана задихнулася й упала на коліна.

Під шкірою щось рухалося.

Вона дивилася, як на внутрішній стороні її лівого зап’ястя повільно проступає чорний знак.

Спочатку тонка лінія.

Потім ще одна.

Потім дрібні темні візерунки розійшлися по шкірі, схожі на луску.

Еліана стиснула зуби, щоб не закричати.

Знак палав.

Але найстрашніше було не це.

Найстрашніше було те, що біль здавався знайомим.

Ніби вона не отримувала цей знак.

Ніби він просто повертався.

Двері її покоїв різко відчинилися.

Еліана здригнулася.

У темному отворі стояв Кайрен.

Її особистий охоронець.

Високий, широкоплечий, у чорному мундирі королівської варти. Темне волосся впало на лоба від дощу, ніби він біг крізь бурю просто сюди. В одній руці він тримав меч, в іншій — ліхтар.

Світло впало на Еліану.

На її обличчя.

На її руку.

На чорний знак.

Кайрен завмер.

І вперше за всі роки, відколи вона його знала, Еліана побачила страх у його очах.

Не подив.

Не тривогу.

Справжній страх.

— Кайрен… — прошепотіла вона. — Що це?

Він зачинив двері й швидко підійшов до неї.

— Покажи.

— Воно болить.

— Покажи, Еліано.

Він рідко називав її на ім’я.

Для всіх вона була принцесою. Для слуг — Вашою Високістю. Для радників — спадкоємицею престолу. Для батька — обов’язком.

А для Кайрена вона завжди була «принцесо».

Холодно. Шанобливо. На відстані.

Тому її ім’я з його уст прозвучало майже як дотик.

Еліана простягнула руку.

Кайрен обережно взяв її зап’ястя.

Його пальці були теплими.

Надто теплими для людини, яка завжди здавалася вирізаною з каменю.

Він дивився на знак довго.

Потім дуже тихо сказав:

— Вони не повинні цього побачити.

Серце Еліани впало кудись у темряву.

— Хто — вони?

Кайрен не відповів.

За вікном блиснула блискавка.

На мить небо стало білим.

І тоді Еліана побачила це.

За вікном.

Над баштами.

Величезну тінь.

Крила.

Хвіст.

Довгу шию.

І два золоті ока, що дивилися просто на неї крізь бурю.

Вона скрикнула й відсахнулася назад.

Кайрен миттєво став перед нею, затуливши її собою.

— Не дивись.

— Що це було?

— Не дивись, — повторив він жорсткіше.

Але вона вже дивилася.

Тінь зникла у хмарах.

Та в наступну мить над усім замком прокотився рев.

Низький.

Глибокий.

Такий, від якого затремтіло скло у вікнах і згасли останні свічки.

Еліана відчула, як її власне серце відповідає на цей звук.

Наче щось усередині неї прокинулося.

Наче частина її душі впізнала поклик.

Кайрен обернувся до неї.

Його обличчя було блідим.

— Слухай мене уважно, принцесо. З цієї миті ти не повинна нікому показувати знак. Нікому. Навіть королю.

— Моєму батькові?

— Особливо королю.

Еліана застигла.

— Що ти приховуєш від мене?