Відповідь Ліри

Маяк Астерії стояв на краю світу.

Не тому, що за ним не було землі.

Земля була.

Далеко внизу, під розбитими скелями, вузька кам’яна смуга тягнулася вздовж моря, губилася в тумані й знову з’являлася там, де хвилі відступали від чорного берега. Але коли Еліана побачила маяк уперше, їй здалося, що все живе, людське й зрозуміле закінчувалося саме тут.

Далі починалося місце, де світ більше не прикидався безпечним.

Маяк був білий.

Але не так, як гора Іларіон.

Не стерильно.

Не холодно.

Не як вирок, що назвав себе чистотою.

Білизна маяка була старою, втомленою, місцями посірілою від солі, вітру й часу. На його стінах лишалися темні сліди бур, тріщини, замазані срібним розчином, і довгі вертикальні подряпини, ніби колись драконячі кігті ковзали по каменю, намагаючись утриматися.

Нагорі, під куполом, горіло світло.

Не яскраве.

Золоте.

М’яке.

Таке, що не наказувало темряві зникнути.

Просто казало:

“Я тут.”

Райзар летів повільно.

Після храму під Чорним морем він став тихішим. Не слабшим, не зламаним, але всередині нього оселилася обережність, якої раніше Еліана майже не помічала. Біля його рогів досі кружляли маленькі вогні — залишки імен, які вони встигли пробудити в підземній залі. Саель світився найтепліше. Його маленька синьо-золота іскра іноді підлітала ближче до луски Райзара, ніби шукала місце, де можна зігрітися.

Райзар не забирав ці імена в себе.

Не ховав.

Не підкоряв.

Він просто дозволяв їм летіти поруч.

І саме це чомусь робило його ще величнішим, ніж будь-яка перемога в битві.

Еліана сиділа на його спині й дивилася на маяк.

Вітер бив у лице, солоний і різкий. Волосся вибивалося з-під каптура, липло до губ. Пальці мерзли, хоча чорне полум’я під шкірою було теплим.

Каелрен сидів позаду неї.

Ближче, ніж зазвичай.

Не тому, що хотів утримати.

Тому що політ після поклику Першого Сина був важчим для всіх. Райзар іноді здригався в повітрі, наче чув щось, чого не чули інші. Тоді Каелренова рука лягала на ремінь біля Еліани, допомагаючи їй втримати рівновагу, але не торкаючись без потреби.

Лоріан сидів далі й мовчав.

Це мовчання було іншим, ніж перед храмом.

Тоді він мовчав, бо відчував небезпеку.

Тепер — бо небезпека отримала його прізвище.

Ардеїн.

Кров.

Частина першого імені, захована в роді, який він усе життя намагався перетворити на жарт раніше, ніж хтось встигне зробити з неї кайдани.

Еліана кілька разів хотіла обернутися до нього.

І кілька разів зупинялася.

Не кожен біль треба негайно торкатися словами.

Іноді поруч із ним треба просто не зникати.

Попереду летів Малгарет.

Його крила рухалися важко. Він досі був величезний, темний, страшний у своїй древній красі, але після маяка Астерії в ньому щось змінилося. Не зцілилося. Ні.

Малгарет не був істотою, яку можна було зцілити одним одкровенням.

Та його провина більше не ховалася за гордістю.

Вона лежала на ньому відкрито, як рана, яку він нарешті перестав називати бронею.

Кайрос летів поруч на сріблясто-сірому драконі. Його обличчя було закрите каптуром, але навіть здалеку Еліана відчувала напругу в його плечах. Брат Ліри повертався до місця, де її світло лишило відповідь не йому, не Малгарету, не Ордену, не драконам.

А їй.

Еліані.

Тій, хто ніколи не знала Ліру живою.

І, можливо, саме тому могла почути її не як святу, не як прокляття, не як втрату, яку хтось намагається втримати.

А як людину.

Варгас і Ноксар летіли нижче, ближче до скель, перевіряючи повітря на сліди Азарека. Старий дракон іноді піднімав голову, вдихав вітер і тихо гарчав. Йому не подобалося це місце.

Або, навпаки, він занадто добре його пам’ятав.

Маяк наближався.

З кожним помахом крил Райзара Еліана бачила більше деталей.

Круглий двір біля основи був вимощений світлим каменем, але в багатьох місцях плити потріскалися. Посеред двору стояла висохла чаша фонтану. Колись у ній, мабуть, була вода або світло. Тепер там лежала сіль.

Білі сходи вели до важких дверей.

На дверях був вирізьблений знак.

Не корона.

Не дракон.

Долоня, відкрита до неба.

У центрі долоні — маленька зоря.

Еліана не знала, чому від цього знаку в неї стиснулося горло.

Малгарет приземлився першим.

Камінь двору здригнувся під його вагою.

Потім сів срібний дракон Кайроса.

Райзар опустився останнім.

Не тому, що вагався.

Тому що імена біля його рогів почали тремтіти, щойно вони перетнули межу двору.

Саель спалахнув тепліше.

Ще одна іскра, менша, майже біла, повільно піднялася вище.

Лоріан тихо видихнув:

— Вони впізнають місце.

Райзар склав крила.

Еліана спустилася обережно. Ноги після довгого польоту затерпли, коліна на мить підломилися, але Каелрен уже був поруч і підставив руку.

Вона взялася.

Не тому, що не могла сама.

Тому що могла дозволити собі не доводити це кожного разу.

Лоріан спускався повільніше. Коли його чоботи торкнулися каменю, він одразу випростався надто різко, ніби хотів заперечити власну слабкість. Але Еліана помітила, як він на мить притиснув записник до боку.

Каелрен теж помітив.

Не сказав нічого.

Малгарет стояв перед дверима маяка.

Довго.

Так довго, що навіть вітер ніби почав обходити його стороною.

Кайрос підійшов до нього.

— Ти можеш лишитися зовні.

Малгарет не повернув голови.

— Ні.

— Це не питання сили.

— Я знаю.

Кайрос дивився на нього жорстко.

У цьому погляді ще була ненависть.

Не така свіжа, як у першу зустріч.

Але не зникла.

І мала право не зникати.

— Ти не маєш права заходити туди як той, хто прийшов по неї.

Малгарет заплющив очі.

Його величезні крила ледь здригнулися.

— Я знаю.

Кайрос замовк.