Моя ніч не хвороба

Кхар-Дорен залишився позаду не одразу.

Навіть коли Райзар піднявся над чорними вершинами, навіть коли плато вироків стало маленькою темною плямою серед гострих гір, Еліана все ще відчувала його під ногами.

Не камінь.

Вагу.

Ту вагу, яку лишає місце, де століттями плутали вирок із чистотою, страх із мудрістю, а мовчання — із захистом світу.

Вітер бив у лице, холодний і сухий. Він не пах морем, як біля маяка Астерії. Не пах вологою пам’яттю, як Оріаль. Не мав попеляного присмаку Архіву. Це був вітер чорних гір — різкий, майже порожній, наче йому нічого було нести, крім уламків старих рішень.

Еліана сиділа біля основи шиї Райзара й трималася за його темну луску.

Під пальцями луска була теплою.

Живою.

І це тепло здавалося єдиним справжнім доказом, що вони не залишилися там, у колі Кхар-Дорену, серед каменів, які ще вчилися не бути тільки вироком.

Позаду, трохи нижче, сидів Каелрен.

Його руки не обіймали її, хоча політ був різким і Райзар іноді входив у потоки повітря так круто, що тіло саме хотіло вчепитися в когось ближчого. Каелрен тримався поруч, готовий втримати, якщо вона почне падати, але не робив із готовності право.

Після Кхар-Дорену навіть це мало значення.

Колись він, можливо, закрив би її собою ще до того, як небезпека стала реальною.

Тепер він чекав.

Не байдужо.

Не холодно.

З довірою, яка давалася йому майже болісно.

Еліана відчула це так ясно, що на мить озирнулася.

Каелрен дивився не на гори.

На неї.

У його погляді був страх. Він не зник. Не став меншим від нових відповідей, від печатей, від великих слів про межі й свідків.

Але тепер цей страх не стояв між ними мечем.

Він стояв поруч із ним.

Як щось, що Каелрен визнав частиною себе, але не короною над своїми рішеннями.

— Ти мовчиш, — сказала Еліана крізь вітер.

Він нахилився ближче, щоб почути.

— Думаю.

— Про Кхар-Дорен?

— Про те, що я хотів би ненавидіти його простіше.

Еліана зрозуміла.

Вона теж хотіла.

Було б легше, якби третя печать була просто жорстоким місцем, створеним холодними істотами без серця. Але Кхар-Дорен був страшний саме тому, що народився не лише з жорстокості.

Він народився зі страху помилитися надто пізно.

Зі страху дати рані час стати дверима.

Зі страху, що співчуття може вбити невинних.

— Бо в ньому була частина правди, — сказала вона.

Каелрен кивнув.

— Так. І саме це робить його небезпечним.

Попереду Райзар видав низький звук.

Не рик.

Згоду.

Еліана торкнулася його шиї.

— Ти теж так думаєш?

Через зв’язок до неї прийшла думка, важка й темна, як небо перед бурею:

“Місця, у яких немає правди, легко відкинути. Місця, де правда стала каменем, важче зрушити.”

Еліана повторила це вголос.

Лоріан, який сидів позаду Каелрена й виглядав так, ніби намагається одночасно не впасти, не замерзнути й не думати про висоту, одразу підняв голову.

— Райзаре, попереджай, коли кажеш щось таке. Я ледь не дістав літопис на висоті, а це прямий шлях до смерті літописця від власної професії.

Каелрен сухо сказав:

— Не діставай.

— Дякую, командире очевидного.

— Прошу.

Еліана ледь усміхнулася.

Лоріан пробурмотів щось про “драконів, які говорять афоризмами”, але його голос швидко стих. Він теж дивився назад.

На чорні гори.

На те місце, де лишилися Варгас і старі дракони, щоб закріпити нову відповідь Кхар-Дорену. На інші дороги, якими вже розійшлися їхні супутники.

Ноксар — до Оріалю.

Кайрос і Малгарет — до маяка Астерії.

Вперше за довгий час їхня група стала меншою.

Це відчувалося в повітрі.

Наче кожен відсутній голос залишив після себе окрему порожнечу.

Ноксар більше не стояв поруч із Лоріаном, щоб одним коротким реченням повернути його до межі.

Кайрос не ніс білу квітку й не говорив про Ліру так, ніби кожне слово може або зцілити, або розірвати.

Малгарет не мовчав важкою драконячою провиною десь позаду.

Варгас не пояснював давні речі голосом того, хто надто довго знав і надто мало говорив.

Тепер були тільки вони четверо.

Еліана.

Каелрен.

Лоріан.

Райзар.

І дорога на північ.

До місця, де, за сном Еліани, ніч уперше навчилася кричати.

Вони летіли довго.

Сонце піднімалося повільно, холодно, наче не хотіло торкатися земель, які лежали попереду. Під ними чорні гори поступово переходили в довгі кам’яні плоскогір’я, потім у темні долини, де дерева росли рідко й криво, притиснуті вітрами до землі. Річки були вузькі, мов тріщини срібла. Деякі зникали просто в камені, не доходячи до низин.

Лоріан кілька разів намагався жартувати, але жарти ставали коротшими.

Не тому, що в нього закінчувався страх.

А тому, що попереду щось змінювало саме відчуття світу.

Спершу Еліана помітила це в тінях.

Вони стали блідішими.

Не коротшими, не довшими — саме блідішими. Наче світло не просто падало на землю, а намагалося проникнути під кожну темну лінію й витерти її зсередини.

Потім вона помітила, що в долинах майже немає птахів.

Не було зграї над лісами.

Не було крику хижаків.

Не було навіть дрібного руху на скелях.

Земля не здавалася мертвою.

Вона здавалася прибраною.

Очищеною від усього зайвого.

І саме це змушувало шкіру вкриватися холодом.

— Тут занадто тихо, — сказав Каелрен.

Лоріан озирнувся вниз.

— Я ніколи не думав, що скажу це, але мені бракує зловісного шепоту Оріалю. Принаймні там місто мало манери попереджати, що воно жахливе.

Еліана не відповіла.

Вона дивилася на свої долоні.

Під шкірою золоті точки нічного полум’я поводилися дивно. Вони не спалахували, як біля Першого Сина. Не тремтіли, як біля Кхар-Дорену. Вони ніби стискалися вглиб.

Як зорі, які хтось намагається побачити при надто яскравому денному світлі.