Третя печать чорних гір

Оріаль відпускав їх не водою.

Іменами.

Коли вони вийшли із Зали Припливних Імен, місто вже не шепотіло так, як раніше. Голоси не зникли, але в них з’явився простір між словами. Раніше кожне ім’я тягнуло до себе, наче боялося, що якщо не буде почуте саме зараз, то згасне назавжди. Тепер вони звучали інакше.

Не тихіше.

Терпеливіше.

Наче місто вперше за століття зрозуміло: пам’ять не має бути припливом, який затягує все в себе. Вона може бути дверима. Може чекати. Може мати край, поріг, місце для відповіді.

Лоріан ішов останнім серед них і раз у раз озирався.

У першій ніші біля басейну лишився маленький клаптик із записом Аліона. Він уже не світився так яскраво, як у мить створення, але навколо нього трималося тепле золоте кільце.

Не завершення.

Початок пошуку.

Лоріан дивився на нього так, ніби залишав частину себе.

Ноксар помітив.

— Ти хочеш забрати його з собою.

Лоріан не став брехати.

— Так.

— Але не забереш.

— Ні.

Він ковтнув і відвернувся.

— Це огидне відчуття — зробити правильне й усе одно почуватися так, ніби кинув когось.

Ноксар ішов поруч мовчки кілька кроків.

Потім сказав:

— Можливо, відповідальність часто так і відчувається.

Лоріан глянув на нього.

— Ти стаєш небезпечно мудрим.

— Це тимчасово.

— Сподіваюся. Інакше мені доведеться знайти нового похмурого супутника, на фоні якого я виглядатиму чарівнішим.

Ноксар майже всміхнувся.

— Ти впевнений, що зараз виглядаєш чарівно?

— Після того як місто намагалося зробити з мене вічний літопис? Так. Я заслуговую хоча б на ілюзію.

Еліана почула їх і ледь усміхнулася.

Ця маленька усмішка була дуже потрібна.

Бо друга печать світилася, але світ не став легшим.

Оріаль отримав нову відповідь — пам’ять має двері, межу і свідків. Але разом із цією відповіддю прийшло розуміння: кожна правильна річ може стати небезпечною, якщо її залишити без живого слухання.

Маяк міг стати ланцюгом для хранителя.

Архів міг стати владою над мертвими.

Пам’ять могла стати морем.

Навіть ніч із зорями могла стати небом, яке привласнює всі імена, якщо Еліана забуде власну межу.

Вона йшла сходами назад до човна й відчувала холод води на чоботях. Кожен крок залишав за собою маленькі кола світла. Каелрен ішов поруч. Після слів Першого Сина в залі Оріалю він майже не говорив.

“Одного дня ти попросиш мене назвати тебе, коли сама втомишся.”

Це речення залишилося між ними, як темна нитка.

Еліана знала: Каелрен почув його теж.

І тепер думав не про те, як захистити її від зовнішнього ворога.

А про день, коли ворог може прийти голосом полегшення, втоми, прохання, можливо навіть її власним голосом.

Вона зупинилася на сходинці.

Каелрен одразу зупинився теж.

— Еліано?

Вона подивилася на воду, що стояла стінами по обидва боки.

— Якщо я колись попрошу його назвати мене…

Його обличчя зблідло.

— Не кажи так.

— Треба.

Він замовк.

Вона повернулася до нього.

— Якщо я колись настільки втомлюся, що захочу, аби хтось інший сказав мені, хто я, ти не маєш відповідати за мене.

Каелрен дивився на неї так, ніби кожне слово було кроком по лезу.

— Тоді що я маю зробити?

Еліана вдихнула.

Відповідь не була легкою.

— Нагадай мені питання.

Він насупився.

— Питання?

— Так. Не кажи: “Ти Еліана” так, ніби можеш закрити мене цим іменем. Спитай мене, хто я. Навіть якщо я не зможу відповісти одразу. Спитай знову. І будь поруч, поки я згадаю сама.

Каелрен довго мовчав.

Потім дуже повільно кивнув.

— Добре.

Його голос був хрипкий.

— А якщо ти не згадаєш?

Еліана не відвернулася.

— Тоді клич інших.

Він здригнувся.

— Лоріана. Ноксара. Кайроса. Варгаса. Райзара. Навіть Малгарета, якщо доведеться. Не неси це сам.

Каелрен заплющив очі.

Вона зрозуміла, чому це боляче.

Бо частина його хотіла бути тим, хто зможе врятувати її сам.

Красиво.

Остаточно.

Любов’ю.

Але вони вже знали, як легко “сам” стає кліткою.

Він відкрив очі.

— Добре, — повторив він. — Я не нестиму це сам.

Еліана простягнула руку.

Він узяв її.

— І ти теж, — сказав він раптом.

Вона підняла брови.

— Що?

— Якщо я почну робити зі страху закон, не намагайся зупинити мене сама.

Він стиснув її пальці.

— Клич інших.

Еліана відчула, як у грудях стало тепліше й болючіше одночасно.

— Добре.

Лоріан позаду кашлянув.

— Я радий, що ми всі поступово перетворюємося на систему взаємного емоційного стримування, але човен без нас, здається, починає ображатися.

Справді, внизу припливний човен тихо бився об край водяних сходів, ніби нетерпляче нагадував, що Оріаль — не місце для довгих зупинок.

Еліана й Каелрен рушили далі.

Коли всі сіли в човен, вода навколо них уже не була такою темною. Місто під поверхнею все ще спало, але його сон змінився. У вікнах кількох веж тепер світилися маленькі срібно-золоті точки — ніші пам’яті, які почали відкриватися в різних частинах Оріалю.

Не багато.

Лише кілька.

Але цього було досить, щоб місто більше не здавалося суцільною могилою.

Човен рушив сам.

Лоріан сидів із літописом на колінах і дивився на карту. Перша печать — маяк Астерії — світилася нічно-зоряним світлом. Друга — Оріаль — тепер пульсувала срібно-золотим колом із маленькою точкою-дверима в центрі.

Третя залишалася темною.

На межі чорних гір.

Темрява цієї точки була іншою.

Не водною.

Не морською.

Сухою.

Глухою.

Наче вугілля, яке давно не горить, але все ще зберігає жар всередині.

— Що там? — спитала Еліана.

Варгас, який сидів на носі човна, не повернувся.

— Місце, куди дракони не люблять повертатися.

Малгарет підняв голову.