Ті, хто відповіли

Мертвий Сніг дзвенів.

Не вітром.

Іменами.

Кристали, завислі в повітрі над ущелиною Аркелейн, тихо тремтіли, коли темний дракон у небі наближався до них. Його крила були більші, ніж у Райзара, важчі, мов створені не для польоту, а для тиску на саме повітря. Чорна луска відбивала бліде світло снігу, але посеред грудей тягнулася біла тріщина-малюнок.

Наче слід старої рани.

Або блискавки.

Або розламаного серця.

“…Кайрос…”

Сніг повторив ім’я знову.

Тепер чіткіше.

Не шепотом смерті.

Шепотом пам’яті.

Еліана сиділа на спині Райзара й дивилася, як далекий силует стає більшим. Її руки були холодні навіть крізь бинти. Печать на долонях тихо пульсувала — не болем, а дивним неспокоєм.

Не таким, як поруч із Азареком.

Тут було щось інше.

Наче сам світ затамував подих.

Малгарет стояв трохи попереду них, важко спираючись на лапу. Його величезне поранене крило ледве трималося складеним. Але він не відступав.

Еліана бачила його профіль.

Вперше старий дракон виглядав не страшним.

Старим.

Справді старим.

Наче разом із ім’ям Кайрос із минулого повернулася ціла епоха, яку він століттями тримав зачиненою в собі.

— Він знає, що це ти? — тихо спитала вона.

Малгарет не одразу відповів.

Його погляд був прикований до неба.

— Відчуває.

— Це не відповідь.

— Для драконів іноді достатньо.

Його голос став нижчим.

— Кайрос завжди відчував мене раніше, ніж бачив.

Райзар тихо загарчав.

Не агресивно.

Насторожено.

Еліана відчула через зв’язок, що він намагається зрозуміти чужу присутність. Молодий дракон не бачив Кайроса раніше, але вже відчував: це не просто сильний древній.

Це хтось, у кому дуже давно живе незавершений біль.

Каелрен став поруч із Райзаром, тримаючи руку на руків’ї меча.

— Якщо він із Азареком, ми не можемо довіряти йому.

Малгарет різко видихнув.

— Я й не прошу.

Каелрен подивився на нього.

Між ними знову пробігла стара напруга.

Не особиста.

Схожа.

Каелрен дивився на Малгарет і бачив того, хто любив Ліру так сильно, що майже задушив її своєю любов’ю.

Малгарет дивився на Каелрена й бачив молодого чоловіка, який стоїть біля дівчини з чорним полум’ям і клянеться не стати кліткою.

Вони обоє знали, наскільки тонка ця межа.

І обоє боялися її по-своєму.

Еліана помітила, як Каелрен стискає щелепу.

— Каелрене.

Він не відвів погляду від неба.

— Що?

— Не бійся його стати собою.

Тиша.

Лоріан, який ледве стояв, але все одно тримав записник, дуже повільно перевів погляд між ними.

— У вас двох зараз така напруга, що я починаю хвилюватися, ніби мене втягнули в сімейну драму древніх драконів і лицарів.

Ніхто не відповів.

Лоріан тихо додав:

— Це було “так”, зрозуміло.

Кайрос опустився на засніжений виступ навпроти них.

Удар його лап об лід прокотився ущелиною.

Кристали Мертвого Снігу здригнулися.

Райзар миттєво розкрив крила.

Варгас теж напружився, його срібні тріщини спалахнули холодним світлом.

Але Кайрос не напав.

Він стояв нерухомо.

Величезний.

Чорний.

Його очі були світло-срібними — майже білими.

І в цих очах не було безумства Безодні.

Тільки виснаження.

Довге, древнє, незагойне.

Кайрос дивився лише на Малгарет.

Наче інших тут не існувало.

— Ти живий, — сказав він.

Його голос був страшний.

Не гучністю.

Він звучав так, ніби колись був теплим, але століття перетворили його на лід.

Малгарет повільно кивнув.

— На жаль для тебе.

Кайрос не усміхнувся.

— Для мене?

Тиша стала гострішою.

Еліана відчула, як Мертвий Сніг починає тихо шепотіти навколо них.

Уривки старих голосів.

Наче сама ущелина пам’ятала цю сварку.

Кайрос зробив крок уперед.

Лід під його лапою тріснув.

— Вона померла, а ти залишився.

Малгарет заплющив очі.

Еліана відчула, як усередині нього піднімається хвиля старого болю.

Не люті.

Втоми.

Наче він чув ці слова вже тисячі разів — від себе самого.

— Так, — сказав Малгарет.

Кайрос різко підняв голову.

В його очах майнуло щось розгублене.

Мабуть, він очікував виправдань.

Люті.

Супротиву.

Але не простого “так”.

Малгарет повільно продовжив:

— Я залишився.

— Ти мав померти разом із нею.

— Мав.

Тиша.

Каелрен напружився.

Лоріан перестав писати.

Навіть Райзар завмер.

Кайрос дивився на Малгарет так, ніби не розумів, як продовжувати.

Бо ненависть легше тримати, коли інший захищається.

Коли він визнає провину — лють починає різати й того, хто її носить.

— Тоді чому ти тут? — проревів Кайрос. — Чому досі дихаєш?!

Малгарет підняв голову.

І Еліана вперше побачила в його очах не тільки біль.

Рішення.

— Бо вона попросила мене жити.

Тиша впала так різко, що навіть сніг перестав дзвеніти.

Кайрос завмер.

Його крила напружилися.

— Брешеш.

— Ні.

— БРЕШЕШ!

Рев Кайроса прокотився ущелиною.

Мертвий Сніг вибухнув тисячами голосів.

“…Ліра…”

“…вогонь…”

“…не дай…”

Райзар загарчав, але Еліана поклала руку на його шию.

Не зараз.

Не силою.

Кайрос дивився на Малгарет майже з відчаєм.

— Вона б не попросила такого! Вона знала, що ти не витримаєш її смерть!

Малгарет опустив голову.

— Саме тому й попросила.

Еліана відчула, як щось у грудях стискається.

Вона бачила правду в цих словах.

Ліра знала Малгарет.

Знала, що смерть стала б для нього втечею.

А життя — покаранням, у якому він мусив би одного дня навчитися відпускати її по-справжньому.

Кайрос тремтів.

Його срібні очі раптом стали страшенно живими.

Не древніми.