МОНАСТИР СІРОГО ПОПЕЛУ

Ранок у горах приходив повільно.

Не як світанок у теплих землях, де сонце м’яко торкається дахів і будить місто золотом.

Тут світло народжувалося крізь камінь.

Крізь сніг.

Крізь холод, що жив у горах довше за будь-які королівства.

Перші промені ледве просочувалися через вузькі тріщини у верхніх склепіннях Храму Першого Вогню. Вони падали на древні руни, на пил у повітрі, на чорні тріщини в камені, залишені Безоднею, і навіть саме світло тут здавалося старим.

Нижня палата храму була тихою.

Ноксар усе ще стояв біля рун, ніби за всю ніч не зрушив ані на крок. Його золоті прожилки тьмяно світилися у напівтемряві, а очі залишалися відкритими — древній дракон не довіряв сну після того, як двері Безодні майже відчинилися в самому серці храму.

Варґас сидів у тіні дальньої колони.

Його величезні крила були складені щільно, але навіть так він займав половину простору навколо себе. Срібні тріщини на його темно-синій лусці ледве мерехтіли, мов згасаючі зорі. Він не спав.

Ніхто з драконів не спав по-справжньому.

Райзар лежав біля кам’яного ложа Еліани, поклавши голову на передні лапи. Золоте око було заплющене, але хвіст час від часу нервово здригався по каменю. Він відчував кожен її рух.

А Еліана… нарешті спала без крику.

Її дихання стало глибшим.

Спокійнішим.

Чорне полум’я під шкірою вже не рвалося назовні так агресивно, хоча темні прожилки все ще залишалися на шиї, ключицях і руках тонким нагадуванням про двері, які вона торкнулася.

Каелрен сидів поруч.

Всю ніч.

Він так і не відпустив її руку.

І тепер ранкове світло падало на його виснажене обличчя, підкреслюючи темні кола під очима, старі шрами, нові порізи й тінь у погляді, яка з’явилася після Безодні.

Валькер помітив це першим.

Старий наставник сидів біля входу до палати, спертий спиною на камінь. Його перев’язаний бік знову трохи кровив після нічної сутички з загоном Мейри, але він навіть не звертав уваги.

Він дивився на Каелрена.

Довго.

Мовчки.

Наче вперше бачив не учня Ордена.

А чоловіка.

Каелрен не дивився у відповідь.

Його погляд був прикутий до Еліани.

Валькер тихо заговорив:

— Ти не спав.

— Ні.

— І не збираєшся.

Каелрен провів великим пальцем по кісточках руки Еліани.

— Якщо я засну й вона знову почує його…

Валькер опустив очі.

— Ти не зможеш стояти між нею й Безоднею кожну секунду.

— Спробую.

Валькер втомлено видихнув.

— Саме цього я й боюся.

Каелрен нарешті подивився на нього.

— Що?

— Що ти підеш за нею настільки далеко, що забудеш повернутися сам.

Тиша після цих слів стала дуже тихою.

Навіть Райзар відкрив око.

Каелрен мовчав декілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Якщо вона залишиться одна там, де була… вона не повернеться.

Валькер не сперечався.

Бо знав: це правда.

Після того, що Каелрен побачив за дверима, після того, як Серце Безодні торкнулося не тільки Еліани, а й його через зв’язку полум’я — він уже не зміг би просто стояти осторонь.

Він теж почув поклик.

Тихий.

Холодний.

Майже ласкавий.

І від самої думки, що Еліана мусила чути це наодинці, щось у ньому стискалося до болю.

Раптом Еліана ледь помітно ворухнулася.

Її пальці стиснули його руку трохи сильніше.

Каелрен миттєво нахилився ближче.

— Еліано?

Її повіки здригнулися.

Кілька секунд вона ніби боролася між сном і реальністю.

Потім повільно відкрила очі.

Сірі.

Втомлені.

Людські.

І в ту ж мить Каелрен відчув, як щось всередині нього відпускає.

Не повністю.

Але достатньо, щоб він зміг вдихнути нормально вперше за ніч.

Еліана дивилася на нього декілька секунд мовчки.

Потім дуже тихо прошепотіла:

— Ти справді не спав…

— А ти справді дуже спостережлива після майже смерті.

На її губах з’явилася слабка усмішка.

Маленька.

Але справжня.

І саме вона змусила Райзара підняти голову.

— Маленьке полум’я перестало виглядати так, ніби зараз знову піде в темряву.

Еліана повернула голову до дракона.

— Добрий ранок тобі теж.

Райзар тихо пирхнув димом.

— Якби це був добрий ранок, ми б не збиралися йти до проклятого монастиря через тунелі з мертвими драконами.

Еліана задумливо кивнула.

— Справедливо.

Каелрен не зміг стримати тихий сміх.

І Еліана одразу повернулася до нього.

В її очах промайнуло щось дуже тепле.

Майже болюче.

Бо після всього, що сталося, навіть такий короткий момент звичайності здавався чимось крихким і неймовірно дорогим.

Вона повільно сіла.

Цього разу без різкого болю.

Хоча тіло все ще було важким, ніби після гарячки.

Чорне полум’я під шкірою ворушилося повільно, але більше не рвалося назовні кожної секунди.

Ноксар одразу помітив.

— Стабілізувалося.

Еліана торкнулася мітки на зап’ясті.

— Не повністю.

— Ні. Повністю вже не буде.

Її рука завмерла.

Каелрен різко подивився на Ноксара.

— Поясни.

Древній дракон опустив голову.

— Мітка не зникне просто так. Вона тепер частина її шляху.

Еліана гірко всміхнулася.

— Чудово. Ще одна річ, яка хоче бути частиною мого життя без дозволу.

Райзар загарчав підтримуюче.

Каелрен дивився на мітку уважно.

Темний браслет під шкірою сьогодні виглядав трохи інакше.

Тонші лінії.

Менше агресії.

Наче після ночі зв’язка полум’я справді стримала щось усередині неї.

Еліана теж помітила його погляд.

— Виглядає жахливо?

— Ні.

Вона підняла брову.

— Це була дуже швидка відповідь.

— Бо це правда.

Його пальці обережно торкнулися мітки.

Тепло золотого полум’я пройшло по її шкірі.

І чорна лінія ледь помітно здригнулася.

Еліана різко вдихнула.

Не від болю.