Храм Першого Вогню

«Вона вже почала зникати.»

Голос Райзара пройшов крізь Еліану не як звук.

Як холод.

Як тріщина в самій душі.

Вона лежала в руках Каелрена, притиснута до його грудей, і дивилася на світ крізь напівтемряву, що повільно з’їдала краї її зору. Гори навколо здавалися далекими, розмитими, ніби вона бачила їх крізь товсте чорне скло.

Сніг.

Руїни.

Драконячі колони.

Райзар.

Усе було поруч.

І водночас — неймовірно далеко.

Варгас опускався повільно, але кожен помах його величезних крил піднімав із землі цілі хвилі снігу. Білий пил закручувався навколо руїн, ховав стародавні кам’яні арки, стирав межі між небом і землею.

Храм стояв посеред долини, затиснутий між чорними скелями.

Колись він, мабуть, був величним.

Тепер — зламаним.

Високі колони лежали в снігу, мов кістки велетнів. Частина стін обвалилася. Кам’яні сходи, що вели до головного входу, були розколоті навпіл глибокою тріщиною, з якої піднімався слабкий пар. На уламках виднілися старі руни — не людські, не ельфійські, не орденські.

Драконячі.

Вони світилися слабким золотим світлом щоразу, коли Еліана робила вдих.

Наче храм упізнавав її.

Наче чекав.

Каелрен відчув, як вона здригнулася.

— Тримайся, — прошепотів він.

Його голос був поруч.

Близький.

Теплий.

Єдине, що ще утримувало її в тілі.

Еліана хотіла відповісти, але губи не слухалися.

Чорне полум’я під шкірою то спалахувало, то згасало, залишаючи після себе різкий біль. Темні тріщини вже піднялися вище плечей, торкнулися ключиць і тонкими лініями підбиралися до шиї.

Каелрен бачив кожну нову тріщину.

І кожна забирала в нього частину дихання.

Варгас приземлився на сніг перед храмом.

Земля здригнулася під його вагою.

Старі руїни відповіли низьким гулом.

Райзар стояв навпроти.

Його чорна луска різко контрастувала з білим снігом. На відміну від Варгаса, у ньому не було мертвого зоряного світла чи холодної древності. Райзар виглядав як ніч перед бурею — молодший, але небезпечний, напружений, живий. Його очі палали темним вогнем, а кігті були глибоко втиснуті в мерзлу землю.

Він не дивився на Варгаса.

Не на Ноксара, який приземлився трохи далі.

Не на Каелрена.

Тільки на Еліану.

«Вона торкнулася Безодні.»

Це не було питання.

Варгас повільно схилив голову.

«Вона розірвала мій ланцюг.»

Райзар загарчав.

Сніг біля його лап почав танути.

«Ти дозволив їй торкнутися печаті?»

Варгас не відступив.

«Вона сама зробила вибір.»

«Вона людина.»

«Вона спадкоємиця.»

Райзар різко розправив крила.

Повітря між драконами стало таким важким, що Каелрен інстинктивно стиснув Еліану міцніше.

— Не зараз, — сказав він.

Його голос був тихим.

Але в ньому було стільки заліза, що навіть дракони повернули до нього голови.

Каелрен стояв на спині Варгаса, тримаючи Еліану на руках. Волосся розтріпане бурею, броня розбита, обличчя в крові й попелі. Він виглядав смертельно втомленим.

І все одно його погляд не хитнувся.

— Якщо хтось із вас хоче з’ясовувати провину, робіть це після того, як вона виживе.

Райзар мовчав кілька секунд.

Потім повільно опустив голову.

«Принеси її до вівтаря.»

Каелрен спустився з Варгаса обережно.

Крило древнього дракона знову стало мостом до землі. Луска під ногами була холодна, гладка й водночас шорстка по краях, ніби кожна пластина пам’ятала мільйони років вітру.

Коли Каелрен ступив у сніг, його коліна ледь не підкосилися.

Лише тоді він зрозумів, наскільки виснажений.

Битва у фортеці.

Падіння з башти.

Політ крізь бурю.

Мисливці Безодні.

Страх, що не мав часу стати страхом, бо кожна секунда вимагала дії.

А тепер, коли земля була під ногами, тіло намагалося згадати, що воно людське.

Слабке.

Смертне.

Але в руках була Еліана.

І він не мав права впасти.

Вона ледь ворухнулася.

— Каелрен…

Він одразу нахилився ближче.

— Я тут.

Її очі розплющилися лише наполовину.

У сірому погляді плавала темрява.

— Ти… втомився…

Він майже засміявся.

Не від радості.

Від болю.

— Не зараз думати про мене.

— Завжди… думаю…

Ці слова були тихі, розірвані, майже безсилі.

Але вони вдарили сильніше, ніж будь-яка магія.

Каелрен на мить заплющив очі.

Потім притиснув губи до її чола.

Коротко.

Обережно.

Наче боявся, що дотик завдасть їй болю.

— Тоді думай про те, як залишитися зі мною.

Вона хотіла відповісти.

Не змогла.

Її тіло раптом обм’якло в його руках.

— Еліано?

Жодної відповіді.

Каелрен різко підняв голову.

— Райзаре!

Чорний дракон уже рушив до храму.

«Швидше.»

Каелрен побіг.

Сніг був глибокий.

Кожен крок давався важко. Чоботи провалювалися майже до колін, холод пробирався під броню, вітер бив у спину. Але він не дивився під ноги. Не думав про біль у ребрах, про рану на плечі, про кров, що знову почала просочуватися крізь тканину.

Тільки вперед.

До храму.

До вівтаря.

До єдиного шансу.

Сходи перед входом були вкриті льодом. Частина з них зруйнована, частина перекошена, наче землю колись розірвала величезна сила. На кожній сходинці були вирізані руни, але більшість стерли час і сніг.

Коли Каелрен піднявся на першу сходинку, золотий вогонь спалахнув під його ногою.

Він завмер.

Райзар обернувся.

«Не зупиняйся.»

— Храм реагує на мене.

«Не на тебе.»

Каелрен опустив погляд на Еліану.

Руни світилися сильніше біля її тіла.

Він стиснув щелепу й рушив далі.

З кожною сходинкою світло ставало яскравішим.

Старі символи прокидалися під снігом, ніби тисячі років лише вдавалися мертвими. Золоті лінії бігли по каменю, з’єднувалися між собою, піднімалися по колонах і зникали десь високо в темряві зруйнованого склепіння.