Дракон, що Пожирає Небо

Небо над фортецею розірвалося навпіл.

Не блискавкою.

Не бурею.

Чимось значно давнішим.

Темні хмари закрутилися в гігантську спіраль, ніби сама ніч провалилася у бездонну пащу. Сніг піднявся з дахів, із зубців стін, із розбитого подвір’я й закружляв угору — проти вітру, проти природи, проти всього, що мало би бути можливим.

Еліана стояла на башті й не могла поворухнутися.

Її пальці все ще тремтіли після чорного полум’я. Темні тріщини під шкірою повільно пульсували, то згасаючи, то спалахуючи знову, наче всередині її рук билося чуже серце.

Каелрен стояв поруч.

Близько.

Настільки близько, що його плече майже торкалося її плеча.

Він не відходив від неї ні на крок після слів Ноксара.

«Він розбудив ще одного.»

Ці слова все ще висіли в повітрі.

Важкі.

Неминучі.

Лоріан повільно підняв голову до неба.

Його обличчя було блідим від світла пожеж, що палали внизу, і від тієї темряви, яка рухалася над горами.

— Я дуже сподіваюся, — тихо сказав він, — що під «ще одного» він не мав на увазі ще одного величезного древнього дракона, який ненавидить усе живе.

Ніхто не відповів.

Бо відповідь уже наближалася.

Спершу вони почули звук.

Не рев.

Не крик.

А глибокий протяжний гул, від якого каміння під ногами завібрувало. Він ішов не з неба й не з землі, а ніби з самого простору між ними. Здавалося, що гори відповідають на нього. Що старі кістки світу впізнали цей голос і здригнулися від страху.

Ноксар повільно відступив на півкроку.

Для дракона це було майже непомітно.

Але Еліана побачила.

Побачила — і відчула, як холод проходить уздовж хребта.

Ноксар боявся.

Той самий Ноксар, перед яким стражники падали навколішки. Той самий древній дракон, який говорив про королів і війни так, ніби вони були лише пилом на його пам’яті.

Він боявся того, що йшло крізь хмари.

— Хто це? — голос Каелрена був низьким.

Ноксар не одразу відповів.

Його золоті очі не відривалися від неба.

«Варгас.»

Ім’я впало на башту, наче камінь у могилу.

Еліана відчула, як чорне полум’я всередині неї здригнулося.

Не так, як реагувало на Азарека.

Інакше.

Глибше.

Наче це ім’я було вирізане десь дуже далеко в її крові.

— Варгас… — повторив Лоріан. — Чудово. Нове ім’я, яке явно не обіцяє нічого хорошого.

Ноксар повільно розправив крила.

«Його називали Драконом, що пожирав зорі.»

Лоріан завмер.

Навіть його сарказм на мить зник.

Каелрен стиснув руків’я меча.

— Чому?

Небо відповіло замість Ноксара.

Хмари розійшлися.

І щось величезне з’явилося в темряві.

Спершу — очі.

Не золоті.

Не червоні.

Білі.

Холодні.

Сліпучі, як мертві зорі.

Потім — роги.

Довгі, вигнуті назад, чорніші за ніч, із тріщинами, в яких мерехтіло бліде світло.

Потім — голова.

Дракон був настільки великим, що мозок не одразу міг прийняти його розмір. Його морда виринала з хмар, як вершина гори. Луска була темно-синя, майже чорна, але по краях кожної пластини світилися срібні прожилки, ніби в ньому текла не кров, а холодне світло зруйнованих небес.

Коли він розкрив крила, ніч стала ще темнішою.

Еліана мимоволі відступила.

Каелрен одразу простягнув руку й торкнувся її спини.

Не схопив.

Не втримав силою.

Просто дав знати, що він поруч.

Цей маленький дотик повернув їй повітря в легені.

— Він більший за Ноксара, — прошепотіла вона.

Ноксар тихо загарчав.

«Варгас старший за мене.»

Лоріан повільно повернув голову до дракона.

— Старший?

«Так.»

— Наскільки старший?

Ноксар замовк.

І ця мовчанка була страшнішою за відповідь.

Варгас повільно пролетів над першою грядою гір.

Його тінь впала на долину.

І тоді сталося щось моторошне.

Усі монстри під стінами фортеці перестали бити в камінь.

Тисячі червоних очей одночасно піднялися в небо.

Вони не нападали.

Не кричали.

Вони вклонялися.

Еліана відчула, як її нудить.

— Вони служать йому?

Ноксар відповів не одразу.

«Не йому.»

Каелрен напружився.

— Тоді кому?

«Тому, хто тримає його ланцюг.»

І саме тоді Еліана побачила.

На шиї Варгаса щось сяяло.

Гігантський чорний обруч, вплетений між лусками, ніби тавро. Від нього в повітря тягнулися тонкі темні нитки, майже невидимі, але Еліана бачила їх, бо чорне полум’я в її венах впізнавало цю магію.

Безодня.

Це була не просто темрява.

Це був ошийник.

Азарек не розбудив Варгаса.

Він підкорив його.

Еліана відчула, як у грудях піднімається гнів.

Незрозуміло чому.

Можливо, тому що дракон у небі був жахливим.

Можливо, тому що він міг знищити їх усіх.

Але попри це…

Він був закутий.

І щось у ній нестерпно болісно відгукнулося на це.

— Він не вільний, — прошепотіла вона.

Каелрен подивився на неї.

— Що?

— На ньому… ланцюг. Не металевий. Магічний.

Ноксар різко повернув голову до неї.

«Ти бачиш його?»

Еліана кивнула.

Вона не могла відвести очей від чорного обруча на шиї Варгаса.

— Це Безодня.

Ноксар затих.

Лоріан повільно видихнув.

— Тобто тепер у нас є не просто древній дракон. У нас є древній дракон під контролем божевільного темного створіння. Прекрасно.

Варгас розкрив пащу.

Світло всередині неї було білим.

Холодним.

Не схожим на вогонь.

Більше на зірку, яка вмирає.

Ноксар раптом різко кинувся вперед.

«УСІ ВНИЗ!»

Каелрен навіть не думав.

Він схопив Еліану й притиснув до себе, закриваючи власним тілом.

Лоріан упав на каміння поруч, прикривши голову руками.

А за мить небо впало на фортецю.

Біле полум’я Варгаса вдарило по західній стіні.

Не вибухнуло.

Не розлилося.