Кров Чорного Полум’я

Світ розсипався на темряву.

Еліана не відчувала підлоги під ногами.

Не чула криків.

Не бачила фортеці.

Лише чорний простір навколо.

І Азарек.

Він стояв перед нею так близько, ніби був частиною самої темряви.

Його червоні очі світилися в мороці.

Спокійні.

Старі.

Небезпечні.

«Ти навіть не уявляєш, ким є насправді.»

Його голос лунав усюди.

У повітрі.

У крові.

У самому чорному полум’ї всередині неї.

Еліана різко відступила.

— Забирайся з моєї голови!

Азарек тихо засміявся.

— Це вже давно не лише твоя голова, маленька королево.

Темрява навколо почала змінюватися.

Перед очима спалахнули картини.

Древнє місто.

Гігантські драконячі башти.

Небо, повне вогню.

І люди…

Тисячі людей, що падали навколішки перед троном із чорного золота.

На троні сиділа жінка.

Ліра.

Але щось було не так.

Вона виглядала інакше.

Очі повністю чорні.

Шкірою повзли темні тріщини полум’я.

А поруч із троном стояв Азарек.

Живий.

Незмінний.

Він дивився на Ліру так, ніби вже тоді знав, чим усе закінчиться.

— Що це?.. — прошепотіла Еліана.

— Правда.

Картина змінилася.

Тепер вона бачила війну.

Дракони падали з неба.

Королівства горіли.

Кров змішувалася з попелом.

А в центрі всього стояла Ліра.

Самотня.

Зламана.

І тоді Еліана побачила дещо страшніше за все інше.

Ліра плакала.

— Я не можу його стримати… — прошепотіла вона.

Азарек повільно підійшов до неї.

— Можеш.

— Ні… він сильніший…

Він нахилився до її вуха.

— Тоді дозволь мені допомогти.

Темрява спалахнула.

Еліана різко відсахнулася.

— Ні…

Вона зрозуміла.

Ліра не просто програла війну.

Вона уклала угоду.

З ним.

Азарек повільно подивився на Еліану.

Наче бачив усі її думки.

— Тепер ти починаєш розуміти.

Еліана відчула нудоту.

— Ти використав її.

— Ні.

Його усмішка стала ледь помітною.

— Я любив її.

Тиша.

Навіть темрява ніби завмерла після цих слів.

Еліана дивилася на нього з жахом.

— Ти брехун.

Азарек не образився.

Не розсердився.

Навпаки.

У його очах майнула втома.

Справжня.

Давня.

— Люди завжди називають чудовиськами тих, кого не можуть зрозуміти.

Раптом простір навколо здригнувся.

Гучний удар пролунав десь далеко.

Голос Каелрена.

— ЕЛІАНО!

Темрява тріснула.

Азарек насупився.

Наче йому не сподобалося, що хтось зміг дотягнутися до неї.

— Цікаво…

Ще один удар.

Тепер сильніше.

Світ навколо почав руйнуватися.

Еліана побачила Каелрена крізь тріщини темряви.

Він бився.

Відчайдушно.

Монстри оточували його з усіх боків, але він усе одно пробивався вперед до неї.

Поранений.

У крові.

Та не зупинявся.

Серце Еліани боляче стиснулося.

Азарек теж дивився на нього.

І вперше в його очах з’явилося щось темне.

Ревнощі.

— Він готовий померти за тебе.

Еліана підняла голову.

— Так.

Азарек мовчав кілька секунд.

А потім тихо сказав:

— Люди завжди вмирають занадто швидко.

Темрява навколо почала сипатися уламками.

Голос Райзара раптом прорізав простір.

«ПРОКИНЬСЯ!»

Чорне полум’я всередині Еліани вибухнуло.

І світ повернувся.

Фортеця.

Крики.

Полум’я.

Каелрен стоїть перед нею, важко дихаючи.

Його меч пробитий чорною кров’ю монстрів.

Лоріан неподалік ледве стримує ще двох тіней.

Ноксар реве над баштами.

А Азарек…

Усе ще стоїть поруч.

Його рука досі торкається її обличчя.

Каелрен побачив це.

І щось у ньому зламалося.

Полум’я на його мечі різко стало яскравішим.

Набагато яскравішим.

Настільки, що навіть Ноксар здивовано повернув голову.

Азарек повільно усміхнувся.

— Ось воно.

Каелрен кинувся вперед.

Його удар був настільки сильним, що повітря вибухнуло жаром.

Але Азарек просто зловив клинок голою рукою.

І фортеця здригнулася від сили зіткнення.

Клинок Каелрена тремтів у руці Азарека.

Полум’я на сталі ревіло, наче живе, але пальці темного чоловіка залишалися нерухомими.

Навіть не обгоріли.

Навіть не здригнулися.

Каелрен стиснув зуби й натиснув сильніше.

Вогонь вибухнув навколо них хвилею жару.

Кам’яна підлога під їхніми ногами тріснула.

Еліана відчула, як гаряче повітря вдарило в обличчя, але не змогла відступити.

Її тіло ніби не належало їй.

Чорне полум’я всередині все ще тремтіло після дотику Азарека.

Воно було розбурхане.

Пробуджене.

Небезпечне.

Азарек повільно нахилив голову, дивлячись просто в очі Каелрену.

— Цікаво.

Каелрен не відповів.

Лише різко провернув меч, намагаючись вирвати його з хватки.

Але Азарек тримав клинок так легко, ніби це була не зброя, а тонка гілка.

— У тобі теж є полум’я, — тихо сказав він. — Не таке, як у неї. Слабше. Людське. Але вперте.

Каелрен різко вдарив його плечем, намагаючись змусити відступити.

Азарек навіть не похитнувся.

Навпаки.

Він посміхнувся.

— Тепер я розумію, чому вона тягнеться до тебе.

Еліана відчула, як серце боляче стислося.

— Не слухай його, — хрипко сказала вона.

Каелрен на мить повернув голову до неї.

Лише на мить.

І цього вистачило.

Азарек ударив.

Не мечем.

Не рукою.

Темрява просто вирвалася з його долоні й вдарила Каелрена в груди.

Його відкинуло назад так сильно, що він пробив кам’яну колону плечем.

— Каелрен!

Еліана кинулась до нього, але Азарек перехопив її за зап’ястя.

Холод його пальців обпік шкіру сильніше за вогонь.

— Не треба.