Очі в Небі

Рев дракона прокотився над фортецею так потужно, що старі вежі затремтіли.

Смолоскипи згасли один за одним.

Темрява накрила кам’яні коридори.

Еліана завмерла.

Величезні очі в небі дивилися прямо на неї крізь чорні хмари.

Стародавні.

Золоті.

Живі.

У грудях щось різко спалахнуло.

Чорне полум’я.

Воно пройшло по венах гарячим болем, і Еліана схопилася за груди, важко вдихаючи повітря.

Каелрен миттєво притиснув її до себе.

— Еліано!

Але вона майже не чула його.

Голоси.

Їх були десятки.

Ні.

Сотні.

Драконячі голоси перепліталися в голові, старі як сам світ.

«Спадкоємиця…»

«Кров королеви…»

«Полум’я повернулося…»

Еліана затиснула вуха руками.

— Замовкніть…

Та голоси не зникали.

Навпаки.

Ставало лише гірше.

Небо над фортецею спалахнуло червоним світлом.

Воїни на стінах почали кричати.

Десь унизу лунав метал зброї та панічні накази.

— Дракон! ДРАКОН У НЕБІ!

Каелрен різко підняв голову.

І завмер.

Щось величезне рухалося серед хмар.

Навіть не дракон.

Тінь.

Гігантська чорна тінь із палаючими золотими очима.

Фортеця здригнулася ще раз.

Каміння посипалося вниз із веж.

Еліана відчула, як Райзар прокидається.

Не поруч.

Десь далеко.

Але їхній зв’язок раптом став настільки сильним, що вона мало не задихнулася.

Перед очима спалахнуло бачення.

Темна печера.

Стародавні кістки драконів.

І Райзар.

Він стояв серед полум’я, напружений, з розкритими крилами.

А перед ним…

Щось було.

Щось, чого боявся навіть він.

Еліана різко здригнулася.

— Райзар…

Каелрен сильніше стиснув її плечі.

— Що ти бачиш?!

Її голос тремтів.

— Він наляканий.

— Хто?!

— Райзар…

Вперше за весь час Каелрен виглядав по-справжньому стривоженим.

Тому що Райзар не боявся нічого.

Абсолютно нічого.

І якщо навіть древній дракон відчув страх…

Значить у темряві прокинулося щось значно страшніше.

Раптом двері балкона різко відчинилися.

До них увірвався Лоріан.

Волосся скуйовджене від вітру, плащ мокрий від снігу.

— Ви це бачите?!

Каелрен різко повернувся.

— Евакуюй людей із західної вежі.

— Уже пізно.

Лоріан повільно перевів погляд у небо.

Його саркастичний вираз уперше зник повністю.

— Воно вже тут.

У ту ж секунду тінь у небі рушила вниз.

І фортеця занурилася в темряву.

Темрява накрила фортецю так раптово, ніби саме небо померло.

Ще секунду тому між хмарами пробивалося бліде зимове світло.

А тепер…

Лише чорний морок.

Вітер завивав між баштами, мов голоси мертвих драконів.

Тінь у небі ставала все ближчою.

Величезною.

Неможливою.

Еліана не могла відвести очей.

Щось усередині неї впізнавало цю істоту.

Не розумом.

Кров’ю.

Драконячим полум’ям, яке тепер жило в її душі.

У грудях знову спалахнув біль.

Чорні тріщини повільно поповзли по її руках, мов розпечені вени.

Каелрен помітив це одразу.

Його погляд різко потемнів.

— Еліано…

Вона ледве дихала.

Голоси ставали сильнішими.

«Відчини браму…»

«Пробуди спадок…»

«Поверни вогонь…»

— Ні… — прошепотіла вона.

Лоріан нахмурився.

— Що з нею?

Каелрен уже витягнув меч.

І це налякало Еліану найбільше.

Не тінь у небі.

Не голоси.

А те, що Каелрен інстинктивно став між нею та темрявою.

Наче боявся… її.

Вона опустила очі.

Полум’я на її шкірі стало яскравішим.

Чорне.

Красиве.

І жахливе.

Фортеця різко здригнулася.

Десь унизу почулися крики.

Потім вибух.

Каміння обсипалося з башти неподалік.

Лоріан вилаявся.

— Воно зруйнувало західну стіну!

Каелрен різко повернувся до нього.

— Забирай людей у нижні зали. Негайно.

— А ви?!

— Іди, Лоріане!

Той стиснув щелепу.

На секунду його погляд затримався на Еліані.

Тривога.

Страх.

І щось ще.

Ніби він теж починав розуміти, що саме прокинулося всередині неї.

Потім він різко розвернувся й побіг у темний коридор.

Каелрен залишився поруч.

Лише вони двоє.

І рев дракона над головою.

Еліана повільно підняла очі на небо.

Тінь тепер була зовсім близько.

Величезні крила перекривали хмари.

А золоті очі…

Дивилися тільки на неї.

Раптом голос у її голові став чіткішим.

Глибоким.

Древнім.

«Дочка чорного полум’я…»

Еліана завмерла.

«Ми знайшли тебе.»

Холод пройшов по спині.

— Хто ви?.. — прошепотіла вона.

Каелрен почув.

— З ким ти говориш?

Вона навіть не моргнула.

«Ти остання.»

«Остання спадкоємиця драконячої корони.»

Повітря навколо Еліани здригнулося.

Чорне полум’я спалахнуло сильніше.

Каелрен різко схопив її за руки.

— ЕЛІАНО!

Його голос ніби вирвав її назад у реальність.

Вона важко вдихнула повітря.

На мить усе зникло.

Голоси.

Очі.

Темрява.

Але лише на мить.

Тому що в наступну секунду над фортецею пролунав ще один рев.

Цього разу ближче.

Набагато ближче.

Із хмар вирвалося щось величезне.

Дракон.

Але не такий, як Райзар.

Його луска була схожа на обгорілий камінь.

Крила рвані, мов після тисячоліть битв.

А з пащі виривалося не полум’я…

Тінь.

Жива темрява розлилася над баштами.

Люди внизу почали кричати.

Деякі падали просто на коліна від страху.

Еліана відчула, як серце пропускає удар.

Вона знала цього дракона.

Ні.

Не вона.

Ліра.

Спогади різко врізалися в свідомість.

Кров.

Палаючий тронний зал.

Молода королева в чорній короні.