Той, Кого Боявся Райзар

Гори продовжували тремтіти.

Сніг сипався зі скель униз білими хвилями.

Усі завмерли.

Навіть солдати Ордену перестали рухатися.

Глухий удар пролунав десь глибоко під землею.

Наче саме серце гір почало битися.

Лоріан повільно озирнувся.

— Скажіть мені, що це не ще один дракон.

Ніхто не відповів.

Райзар різко підняв голову.

Його золоті очі звузилися.

І вперше Еліана побачила в них справжню тривогу.

“Він прокинувся…”

Холод пробіг її спиною.

— Хто?..

Райзар не відповів.

Новий удар струсонув землю.

Цього разу сильніше.

На схилі з’явилися тріщини.

Солдати Ордену почали нервово відступати.

Сераф насупився.

— Що відбувається?

Райзар тихо загарчав.

“Ми повинні йти.”

Еліана різко підняла голову.

— Що ти маєш на увазі?

“Якщо він підніметься зараз — загинуть усі.”

Тиша стала крижаною.

Каелрен напружився.

— Про кого він говорить?

Еліана ледве дихала.

Вона відчувала страх Райзара.

А це було майже неможливо уявити.

Дракон, якого боявся весь континент…

боявся когось іншого.

Раптом одна зі скель позаду Ордену вибухнула.

Каміння розлетілося в різні боки.

Солдати закричали.

Із темряви вирвався чорний дим.

Густий.

Живий.

Він піднімався в небо величезними потоками.

А потім Еліана побачила очі.

Червоні.

Палаючі.

Нелюдські.

Лоріан тихо прошепотів:

— О боги…

Істота повільно виповзала зі скелі.

Вона не була схожа на Райзара.

Її тіло вкривала темна кам’яна луска.

Крила були розірвані.

А з грудей стирчали стародавні срібні списи.

Наче колись її намагалися вбити…

але не змогли.

Райзар заревів.

Істота відповіла таким самим ревом.

Гори здригнулися.

Сераф різко зблід.

— Неможливо…

Еліана дивилася на чудовисько перед собою й відчувала дивну річ.

Не ненависть.

Біль.

Наче ця істота страждала вже сотні років.

“Відступай,” — різко пролунав голос Райзара.

Але було пізно.

Червоні очі чудовиська зупинилися на Еліані.

І в ту ж секунду вона почула голос.

Не словами.

Криком.

Болем.

Люттю.

Самотністю.

Еліана схопилася за голову.

— ААХ—

Каелрен миттєво підхопив її.

— Еліано!

Перед очима все потемніло.

Вона бачила уривки чужих спогадів.

Вогонь.

Кров.

Драконів, що падали з неба.

Лицарів Ордену.

Срібні списи.

Крики.

А потім…

темну фігуру в короні чорного полум’я.

Драконячу Королеву.

Еліана різко розплющила очі.

Істота дивилася прямо на неї.

А потім повільно схилила голову.

Так само, як це зробив Райзар.

Солдати Ордену в паніці відступили.

— Що воно робить?!

— Чому дракон схиляється?!

Сераф стискав спис так сильно, що руни на ньому тріщали.

Його обличчя стало майже білим.

— Ні…

Еліана ледве дихала.

Вона раптом зрозуміла страшну річ.

Це був не випадковий монстр.

Не чудовисько.

Ще один дракон.

Стародавній.

Скалічений.

І він теж упізнав її.

Вітер завивав між горами.

Сніг кружляв навколо величезного тіла дракона, що повільно вибирався зі зруйнованої скелі.

Його рухи були важкими.

Болючими.

Наче кожен крок завдавав йому страждання.

Стародавні срібні списи все ще стирчали з його грудей і крил.

З ран повільно текла темна кров.

Еліана не могла відвести погляд.

Усередині щось стискалося від самого вигляду цього дракона.

Самотність.

Біль.

Лють.

Вона відчувала все це так, ніби частина його душі торкалася її власної.

Райзар різко став перед нею.

Його крила напружилися.

“Не підходь.”

Еліана здригнулася.

— Він поранений…

“Він небезпечний.”

Новий рев струсонув гори.

Скалічений дракон підняв голову до неба.

Його голос був іншим, ніж у Райзара.

Грубішим.

Зламаним.

Наче сотні років болю перетворилися на звук.

Солдати Ордену почали панікувати.

— Ми повинні відступити!

— Печатка не витримає двох драконів!

— Командоре!

Сераф не рухався.

Його срібні очі були прикуті до нового дракона.

І вперше Еліана побачила в них страх.

Справжній.

— Неможливо… — прошепотів він. — Він мав померти.

Лоріан насупився.

— Ти його знаєш?

Сераф повільно стиснув спис.

— Це Варакс.

Тиша.

Навіть вітер ніби стих.

Райзар тихо загарчав.

“Не вимовляй його ім’я.”

Еліана перевела погляд на дракона.

— Хто він?..

Райзар мовчав декілька секунд.

А потім його голос став тихішим.

“Колись він був королем.”

Холод пробіг шкірою Еліани.

Варакс повільно підняв червоні очі.

Вони зупинилися на Райзарі.

І в ту ж секунду повітря навколо ніби стало важчим.

Два древніх дракони дивилися один на одного.

Лють.

Минуле.

Старі рани.

Еліана відчула це майже фізично.

Лоріан тихо прошепотів:

— Мені дуже не подобається те, що зараз станеться.

І він мав рацію.

Бо Варакс раптом зробив крок вперед.

Земля здригнулася.

Солдати Ордену почали відступати ще далі.

Райзар різко розправив крила.

“Не наближайся.”

Але Варакс продовжив рухатися.

Повільно.

Важко.

Наче його тіло ледве витримувало власну вагу.

Еліана бачила старі шрами на його лусці.

Бачила срібні руни, випалені прямо в плоті.

Орден мучив його.

Довго.

Жорстоко.

І щось усередині неї почало закипати від люті.

Чорне полум’я ворухнулося під шкірою.

Сераф це помітив.

— Ні… — різко сказав він. — Не дозволяйте їй—

Але було пізно.

Варакс раптом зупинився прямо перед Еліаною.

Каелрен миттєво став між ними.