Його Полум’яна Королева II — Спадок Драконів

Ніч була надто тихою.

Еліана стояла біля високого вікна фортеці Ардеїн і дивилася на темне небо, затягнуте попелом. Десь далеко за горами блискали червоні спалахи — пожежі.

Після пробудження Малгарета світ почав змінюватися.

Королівства закривали кордони. Люди масово покидали міста біля стародавніх руїн драконів. Орден збирав армію.

І всюди шепотіли одне ім’я.

Драконяча Королева.

Її ім’я.

Еліана повільно торкнулася пальцями холодного скла.

Чорне полум’я під шкірою ворухнулося.

Вона різко відсмикнула руку.

— Знову? — тихо пролунав голос позаду.

Каелрен.

Він стояв у дверях у темному плащі Ордену, але без обладунків. Наче більше не був певен, ким є насправді.

Лицарем.

Чи людиною, яка зрадила власний Орден заради неї.

Еліана не обернулася.

— Воно стає сильнішим.

Каелрен мовчки підійшов ближче.

Його присутність завжди дивно заспокоювала її. Наче навіть чорне полум’я всередині трохи стихало.

— Ти не втратиш контроль.

— А якщо вже почала?

Він зупинився зовсім поруч.

— Тоді я залишуся поруч.

Еліана гірко всміхнулася.

— Навіть якщо я стану чудовиськом?

Каелрен дивився на неї кілька секунд.

— Особливо тоді.

Каелрен різко обернувся до вікна.

— Що ти бачила?!

Еліана важко дихала.

— Райзара…

Лоріан напружився.

— Він живий?

— Ні…

Еліана повільно підняла погляд.

— Він прокидається.

За вікном раптом пролунав глухий гуркіт.

Вся фортеця здригнулася.

Солдати закричали десь унизу.

Каелрен миттєво вихопив меч.

— Що це було?!

Другий удар.

Сильніший.

Каміння посипалося зі стелі.

Еліана повільно підійшла до вікна.

І завмерла.

Далеко в темряві гір…

щось рухалося.

Величезне.

Нелюдське.

А потім над чорними скелями повільно піднялися два палаючі золоті ока.

Серце Еліани завмерло.

Райзар дивився прямо на фортецю.

І цього разу вона точно відчула:

він шукав саме її.

Каелрен першим відступив від вікна.

— Усі вниз. Негайно.

Лоріан навіть не сперечався. Його обличчя стало різко серйозним.

— Якщо це справді Райзар, фортеця не витримає навіть одного його удару.

Еліана не рухалася.

Вона дивилася на золоті очі в темряві й відчувала, як чорне полум’я всередині неї відповідає йому.

Не страхом.

Покликом.

— Він не нападе, — прошепотіла вона.

Каелрен обернувся.

— Звідки ти знаєш?

Еліана повільно торкнулася грудей.

— Бо він не прийшов знищити фортецю.

За вікном величезна тінь зрушила ближче.

Гори здригнулися.

Солдати на мурах закричали. Десь унизу задзвонив тривожний дзвін.

Один удар.

Другий.

Третій.

Уся фортеця прокидалася від жаху.

Лоріан підійшов до Еліани майже впритул.

— Тоді навіщо він прийшов?

Еліана повільно підняла очі.

— По мене.

Тиша між ними стала важчою за гуркіт за стінами.

Каелрен стиснув руків’я меча так сильно, що кісточки пальців побіліли.

— Ні.

— Каелрене…

— Я сказав ні.

У його голосі було щось таке, від чого Еліана відчула біль у грудях.

Не наказ.

Мольбу.

— Ти не підеш до нього сама.

Лоріан криво всміхнувся, але цього разу без веселощів.

— Вперше погоджуюся з лицарем смерті. Це звучить

 як дуже погана ідея.

Новий удар струсонув підлогу.

Зі стелі посипався пил.

Десь за дверима пролунав крик:

— Дракон! На північному хребті дракон!

Еліана заплющила очі.

І знову почула голос.

“Прийди.”

Він не наказував.

Не благав.

Просто кликав.

Наче між ними вже існувала нитка, яку не можна було розірвати.

Еліана відкрила очі.

— Якщо я не вийду, люди подумають, що він нападає. Вони почнуть стріляти.

— І що? — різко кинув Лоріан. — Думаєш, стріли щось зроблять істоті, яка старша за більшість наших королівств?

— Ні. Але Райзар відповість.

Ці слова змусили обох замовкнути.

Еліана обернулася до дверей.

— Я не дозволю початися війні через страх.

Каелрен заступив їй шлях.

— Ти не зобов’язана рятувати тих, хто вже назвав тебе чудовиськом.

Вона підняла на нього погляд.

— А якщо саме тому й зобов’язана?

Його обличчя здригнулося.

На мить у ньому зник воїн.

Залишився лише чоловік, який боявся втратити її.

Еліана тихо торкнулася його руки.

— Ти казав, що залишишся поруч.

— Так.

— Тоді йди зі мною.

Каелрен дивився на неї довго.

Потім повільно опустив меч.

— Завжди.

Лоріан голосно видихнув.

— Чудово. Значить, ми всі разом ідемо на зустріч до величезного древнього дракона. Прекрасний початок дня.

Еліана ледь помітно всміхнулася.

— Зараз ніч.

— Саме це й робить усе ще гіршим.

Вони вибігли в коридор.

Фортеця вже жила хаосом.

Слуги несли воду. Солдати бігли до стін. Командири кричали накази. Діти плакали в руках матерів.

І кожен, хто бачив Еліану, завмирав.

Не від поваги.

Від страху.

Вона відчувала це майже фізично.

Погляди кололи шкіру гостріше за кинджали.

“Це вона.”

“Через неї дракон прийшов.”

“Драконяча Королева…”

Еліана йшла вперед, не дозволяючи собі зупинитися.

Каелрен рухався праворуч від неї.

Лоріан — ліворуч.

Наче вони закривали її від світу.

Біля головної брами їх зустрів генерал Ардеїну — сивий чоловік із жорстким обличчям.

— Принц Лоріане! Ми готуємо балісти.

Лоріан миттєво зблід.

— Ні.

— Але дракон—

— Я сказав ні!

Усі навколо завмерли.

Вперше Еліана почула в його голосі справжню королівську владу.

Не сарказм.

Не втечу від відповідальності.

Наказ.

Генерал стиснув зуби.

— Якщо ми не захистимо фортецю…

Еліана зробила крок уперед.