Розділ 32. Всі стежки ведуть Старого Замку

Любомир уже кілька днів їхав хащами. За цей час він встиг втекти від єдинорога, який дуже хотів своїми копитами перевірити міць його голови,  переконати велетня, що він не смачний (велетень не повірив і довелося його вбити). Якби там не було, а черговий світанок принц зустрів живим, і це можна було вважати успіхом.

— Привіт, красеню, що шукаєш? — на стежку вийшла руда дівчина з кошиком.

Любомир спинив коня, аби не збити її.

— Не шукаю, — він спробував об’їхати її, але незнайомка уже стояла поряд, тримаючись за стремено.

— Я Розеда. Живу тут неподалік. Ось, прийшла зібрати ягоди.

— Розеда… — повторив Любомир, не взмозі відвести від неї очей. Дівчина була вродлива. Волосся переливалося на сонці, як червоне золото, очі світилися приязню, а губи манили, як спілі вишні…

— Подобаюсь? — дівчина кинула грайливий погляд.

Замість відповіді Любомир нахилився до її губ… Але в останній момент між ними вклинився горобець.

— Розійшлись! Принце, ти що, з глузду з’їхав? Так, фея, я маю віддати борг, тож іди не заважай мені тут.

Любомир кліпнув. Ні, дівчина вроду не втратила, але непоборне бажання поцілувати її минулося.

— Не заважай, клубок пір’я! — Розеда спробувала відмахнутися від горобця.

— Ще чого! Я не збираюся з цим боргом і далі жити. Тим паче, така нагода. А ти чого завмер? Поганяй коня!

Горобець усівся коню на голову і болюче клюнув. Здалося чи дзьоб при цьому дійсно зблиснув сталлю?

Кінь рвонув уперед і Любомиру довелося докласти зусиль, щоб не впасти. Тільки через деякий час він зумів заспокоїти коня і зупинити його.

— А нічого так промчали. З вітерцем! — горобець все ще сидів, вчепившись в гриву кігтиками.

— Хто ти?

— Тю! А ти що, не впізнав? Ех, шкода, що в магії не така коротка пам’ять, як у тебе, — горобець перетворився на чарівну пташку, яку Любомир випустив з клітки. — Я був тобі винен. Тепер борг сплачено, — зооморф знову став горобцем. — Ні, ну ти взагалі безголовий. Хто ж при своєму розумі фей цілує? Вона б тобою закусила і далі пішла. Ти взагалі що забув у Пралісі? Ні компасу, ні нормального захисту не взяв. Тільки оті квіточки тягаєш з собою.

Горобець кивнув на плетений короб, в якому Любомир віз вазон з чорними трояндами.

— Мені потрібно знайти замок Кривавої Княгині.

— Нащо вона тобі?

— У мене є справи до Убивці фей. Чув, він живе в її замку.

— Живе. Тільки в Старий Замок так просто не потрапити. Його тепер тіні охороняють. Небезпечні. Тільки до них наблизишся, як вони — хвать! — і вбили тебе. Ти, це, краще заїдь спершу у корчму. Може, Олус щось знає. Головне до Гостени не ходи. Бо ця відьма хоч і допоможе, але таку ціну запросить, що не рад будеш тій допомозі.

— І де мені того Олуса шукати?

— Так на Дорозі ж. А Дорога сама тебе знайде, коли прийде час.

Горобець відлетів, залишивши Любомира розгублено стояти посеред лісу.

Все ж таки це була погана ідея: їхати до Пралісу, відпустивши супровід, і не взявши з собою ні достойного захисту, ні компасу, ні нічого з того, що зазвичай беруть з собою мисливці на почвар.

Власне, єдине, що дозволяло йому до цього моменту вважати, що похід вдасться, це тоненький древній сувій, в якому було записано, що Праліс знає ціль кожного, хто приходить до нього, і може як допомогти, так і завадити. От тільки, мабуть, було зухвалою самовпевненістю вважати, що саме йому, принцу Любомиру, Праліс вирішить допомогти і проведе його до Старого Замку. Батько правий, він надто захопився старими літописами, краще б займався фінансами та армією. Королівству буде потрібен толковий правитель, а не книжний хробак.

Їхати ж в хащі шукати принцесу, яка відмовила в шлюбній пропозиції тільки тому, що совість не муляє, взагалі нерозважна дурниця. І все ж, він мав попередити Касію, що до неї сватається почвара з Пралісу, але піддався образі і промовчав. Потім піддався докорам совісті, і тепер блукає між дерев, шукаючи ту, яку, можливо, і рятувати не треба.

Зайнятий самоїдством, Любомир не помітив, як простір довкола змінився. Він більше не був у хащах. Він стояв посеред мощеного тракту, якраз між акуратною білою хатинкою і трохи моторошною корчмою, схожою на велетенське казкове дерево.

Послухати пташку чи ні? Якщо вже бути послідовним і вірити написаному в сувої, то краще послухатися поради.

Ледве Любомир підійшов до «Корчми», як відразу зі стіни виросли конов’язь, навіс з годівницею, повною вівса, та відро з чистою водою. Отже, про коня тут подбають.

Любомир піднявся по сходинкам і штовхнув двері. Ті прочинилися легко, наче тільки й чекали його поштовху.

Всередині царювала напівтемрява. Було порожньо, тільки за дальнім столиком відьма і рогатий монстр пили чай з тістечками .

— Добридень, — поборовши бажання втекти, Любомир підійшов до стійки, де стояв ельф у фартусі на голе тіло. — Мені порадили до вас звернутися.

Корчмар мовчки чекав продовження.

— Як мені потрапити до Старого Замку?

Корчмар дістав пляшечку і поставив її перед Любомиром. Поряд поклав ніж.

Любомир з нерозумінням подивився на все це.

— Кров, — відповів на його погляд корчмар.

— Моя? Гаразд… — Трохи повагавшись, Любомир націдив блакитну рідину.

Корчмар закрив пляшечку корком.

— Навіщо тобі в Старий Замок? — він поставив перед принцом кухоль з пивом.

— У справах, — Любомир узяв кухоль, але не поспішав пити.

— Якщо хочеш убити Княгиню, то не пройдеш.

— Я не до неї. Я хочу поговорити з Убивцем фей.

— Це можна. Якщо тільки поговорити.

— Хотілось би ще й домовитись.

— Тоді йди до Замку. І коли перед тобою виросте тінь, скажи, що ти гість, і що не маєш лихих задумів проти господарів. Тебе пропустять.

— І все?

— Ти чекав складних замовлянь і жертвоприношень? Ні, людино, це так не працює.

— Гаразд. Дякую. Як мені доїхати до Замку?