Розділ 22. Обід для її світлості

Фея не допомогла. Рогнеда випила її повністю, сито ригнула, але до тями так і не прийшла. Єдине, що радувало  і давало надію: її рани від сонячних променів почали гоїтися, на обгорілих кістках наростали нові м’язи і шкіра.

Княгині потрібна кров. Багато крові.

Устин вирушив на полювання.

***

Дорогою Оливкового королівства мчала карета з графськими гербами. Гордон Злотий сподівався, що встигне дістатися маєтку до темряви. Ходили чутки, що на дорогах стало небезпечно: орудує банда розбійників, а ще, кажуть, потвори почали частіше виходити з Пралісу і викрадати людей.

Дорога йшла далеченько від чарівного лісу, бігла вздовж річки, потім звертала в дубовий гай. Панас гнав коней, не менше господаря бажаючи дістатися маєтку до того, як сонце повністю зайде за горизонт.

Перед каретою упало дерево. Злякано заіржали коні. Лайнувся кучер.

Двері карети відчинилися і бородань з вибитим переднім зубом ухопив графа за комір і витяг на дорогу.

— Все, ваша світлосте, доїздилися. Гони золото!

Розбійник приставив до шиї ножа.

Краєм ока Гордон помітив, що кучер ще живий, сидить нишком на козлах, піднявши руки в гору і сподіваючись, що його не вб’ють. Сам граф на це особливо не розраховував.

Карету оточило з півдесятка озброєних хто чим людей.

— То де монети, благородний?

— В торбі, — не став опиратися граф.

— Кайло, глянь, — скомандував здоровань. Один із розбійників рушив до карети, але не встиг навіть до дверцят дійти.

Здавалося, що сама темрява ожила. Тіні спеленали розбійників, кучера Панаса і самого Гордона. З-за дерев вийшов вершник, теж наче зітканий із тіней. Весь в чорному, тільки волосся біле, як сніг, що ще деінде лежав під деревами. Його кінь, чорніший найтемнішої тіні, мав вогняні гриву і хвіст.

Моторошно.

Якщо розбійники на дорозі були звичайним лихом, і був хоч якийсь шанс пережити зустріч з ними, домовившись про викуп, то з породженнями Пралісу не поторгуєшся.

Біловолосий маг зробив невловимий жест і тіні, підкоряючись його волі, поставили людей в ряд. Гордон опинився останнім у вервечці. Спробував вирватися, але тіні тільки щільніше оплели тіло, змушуючи переставляти ноги у потрібному напрямку і блокуючи усі інші рухи.

Кілька годин вони пішки йшли за вершником на вогнегривому коні, доки не досягли узлісся. Ніч повністю вступила в свої права. Темрява — хоч око виколи. Якби не тіні, що направляли рухи, змушуючи йти вперед, Гордон не раз би впав, а то і зовсім пішов би в інший бік.

Розбійники намагалися попервах пручатися і лаятися, але це не мало успіху. Єдиним результатом стало те, що тіні зав’язали їм рота, змушуючи мовчати.

Варто було увійти під тінь дерев, як світ довкола змінився.

Раніше Гордон бував в чарівному лісі. Навіть полював кілька разів, а один раз ходив із мисливцями на зооморфів. Але тепер він був тут вночі. У ролі здобичі, а не мисливця.

Пралісом йшли недовго. За відчуттями Гордона — не більше четверті години.

В кінці подорожі їх чекав замок і… лазня. Коли тіні затягнули їх в хол, ледве освітлений кількома магічними світильниками, де вже чекали скелети, то Гордон зрозумів: сьогодні він помре.

Скелети схопили кожен по полоненому і, підкоряючись наказам біловолосого мага, потягли їх у глиб замку. На страту, як вирішив Гордон, та й розбійники, мабуть, теж.

Але їх притягли не в катівню, а в лазню. Здерли одяг і вимили, не дуже переймаючись, що вони при цьому відчувають. Голих і мокрих їх прикували до лав вздовж стіни.

Тіні зникли, переставши сковувати рухи, але кляпи залишились. Гордон потер передпліччя, на якому залишилися синці від пальців скелета, який його мив. Такого приниження граф за своє життя ще не знав.

Двері відчинилися і увійшов маг. Тепер Гордон зміг роздивитися його обличчя: молодий. Зовсім юний,  і з тим відстороненим виразом обличчям, який лякав більше, ніж відвертий вираз люті. Маг ковзнув байдужим поглядом по полоненим, навмання вибрав одного і нещасного знов оплели тіні. Після цього маг дав знак скелету. Мертвяк зняв з розбійника ланцюг. Маг вийшов, а тіні потягли розбійника слідом.

Повернувся біловолосий приблизно за пів години. Цей час Гордон провів з користю: дослідив ланцюг і переконався, що самостійно його не зняти. Скелет, який нерухомо стояв в кутку лазні, ніяк не реагував ні на спроби звільнитися, ні на істерики розбійників, у яких від всього, що сталося, здали нерви.

Кучер сидів на лавці, приречено дивлячись в одну точку.

Коли маг спинився навпроти нього, Гордон напружився, не знаючи, чого чекати. Скелет відстібнув ланцюг, звільняючи його.

— Йди за мною.

Маг розвернувся і зник за дверима купальні. По кутках загрозливо заворушилися тіні. Не піде сам — потягнуть.

Зберігати гідність, коли на тобі немає навіть спіднього доволі складно, але якщо тебе при цьому ще й тягнуть, як поламану ляльку…

Гордон вийшов слідом за магом, який привів його ні, знову не в катівню, а в невелику вітальню, і простяг горіх ліщини.

— Розколи.

Дивне прохання, але наче не шкідливе.

Гордон розкусив горішок зубами. Замість ядра на підлогу впав одяг.

— Вдягнися.

Гордон не став відмовлятися.

— Граф Злотий, чи не так?

— Так — від свого імені Гордон не збирався відмовлятися за жодних обставин.

— Її світлості подобаються бали в твоєму маєтку. Вона засмутиться, якщо через траур їх відмінять в цьому сезоні. Тому я відведу тебе назад, до людей.

— Відведеш? — Гордону знадобилося кілька митей, щоб зрозуміти: носити жалобу мали б за ним.

— Сам ти з Пралісу не виберешся. Надто далеко і небезпечно звідси до твоїх земель, графе.

— Можу я просити відпустити зі мною Панаса, мого кучера?

— Ні.

— Я готовий заплатити викуп. І за нього, і за себе…

— Немає потреби.

— Я не кидаю в небезпеці своїх людей, — в горлі пересохло. Гордон чудово розумів, що ризикує,  але не спробувати врятувати Панаса, означало зрадити власну гідність. — До розбійників мені байдуже, але Панаса вдома чекають дружина і діти. Я не можу повернутися без нього.