Розділ 18. Корчма в Пралісі

— Агов, це має робити хтось один, — невдоволено фиркнув татош і спинився.

— Ти про що? — Устин стиснув руку в кулак: пальці все ще тремтіли.

— Стежку має відкривати хтось один.

— Стежку?

— Так. Я тебе везу, напружуюсь, стараюсь, прокладаю шлях, а ти втручаєшся і кладеш поверх сій. Я вже не розумію де ми, і куди йдемо.

— Я не вмію відкривати стежку.

— Та невже? — єхидно уточнив Вогник. — А ну, спробуй ще раз «не вміти».

— Гаразд, — невпевнено відповів Устин.

— Сам відкривай стежку, раз такий розумний. Не вміє він. Може, раніше і не вмів, а зараз он як робиш. Мене навіть зі шляху збиваєш, — бурчав собі під ніс татош, продовживши шлях. — О, Дорога. А цього тут раніше не було.

Устин оглядівся. Він дійсно був на Дорозі. Тій самій, мощеній плитами. Он і будинок матінки Гостени, якій він возив тіла магів. Навпроти білого розмальованого квітами будинку тепер стояла корчма. Принаймні про це свідчила велика коричнева вивіска, на якій золотими літерами було викарбуване це слово. Сама ж будівля нагадувала стовбур велетенського дерева і, здавалось, була не збудована, а вирощена. Он і коріння, яке формувало три сходинки до дверей, достатньо великих, щоб туди міг зайти і кінь, і татош, і єдиноріг.

— Дійсно, коли я раніше тут був, «Корчми» ще не бачив, — Устин зліз з коня.

— Ти куди? Це може бути небезпечно.

— Хочу побути на самоті. І поїсти, — Устин штовхнув двері.

— Я б теж не відмовився від чогось смачненького, — Вогник сунувся слідом. Спиняти його ніхто не став.

Всередині царювала напівтемрява. Більшість столиків ховалися у тіні. Добре освітлена була хіба що стійка з господарем: рослим і кремезним ельфом у фартухі на голе тіло. М’язи господаря викликали б повагу навіть у велетня.

— Заходьте, тут всім раді, — ельф привітливо кивнув. — Я Олус, у мене знайдеться чим пригостити і мага, і татоша.

— А чому ти не в Замку? — Вогник процокав копитами до стійки. — Ельфи взимку сидять у себе. До речі, завжди хотів знати, а що ельфи роблять в цей час? Сплять? Як феї? Чи плетуть заклинання?

— Не знаю. Я не з Замку. Я сам по собі, і у мене є корчма яка називається «Корчма». То що тобі, татоше?

— А що є? — з цікавістю запитав Вогник, намагаючись заглянути за стійку.

— Мариновані коники і настій беладони. Підійде?

— Авжеж! Платить він, — фамільяр кивнув на Устина.

Устин все ще розглядав зал. Відвідувачів вистачало, але галасу від них майже не було: над кожним столом висів купол, який глушив звуки і трохи затіняв, даруючи певну приватність, і позбавляючи сторонніх можливості підслухати розмову.

Столи, лави і стільці росли прямо із підлоги. По стінам плелися візерунки з грибів, які  давали м’яке приємне світло. Замість підлоги — товстий шар моху, який глушив звук кроків.

— Три волосини, — ельф простяг руку в напрямку волосся, але смикати не став, чекаючи дозволу.

— Волосини?

— І за татоша, і за себе. Тобі теж не завадить підкріпитися.

— Гаразд, — не став сперечатися Устин.

Олус вирвав у нього три волоски і намотав їх на палець. Відразу після цього з-під стійки вилетіли два відра: одне з маринованими кониками, друге — з настоянкою. Відра відлетіли в куток, який відразу розширився, перетворюючись в затишне стійло. Вогник із задоволенням потрусив туди.

— Через кілька хвилин принесу твій обід, сказав корчмар. — Зачекай трохи.

Устин кивнув і сів за столик поблизу свого фамільяра.

Відвідувачів вистачало. За столиками сиділи переважно зооморфи, але в кутку потягували пиво гноми, а під вікном про щось шепотілися три молоді відьми, їхні фамільяри: сова, дрібний дракон і ящірка, — сиділи окремо, граючи в карти і запиваючи програш пивом.

Виті дерев’яні сходи вели нагору, але прохід був перегороджений гілкою, що росла впоперек східців. Схоже, нагору можна було потрапити тільки за особистим дозволом господаря.

— Тримай, — Олус поставив перед Устином дві тарілки, доверху наповнені смаженим м’ясом і овочами, глек з узваром  і кружку.

— Це забагато.

— Для тебе тільки одна страва. Та, яка сподобається більше. Іншу я заберу. То яку ти хотів би з’їсти? — Запитав корчмар.

—  В чому різниця? — Устин ще раз подивився на те, що йому принесли. Чиїсь прикрашені зеленню  вуха, різні за формою і розміром, лежали і на одній, і на другій тарілці. Гарний шмат м’яса —  на одній тарілці добре просмажений, на іншій — з кров’ю. Устин глитнув голодну слину. По два тушкованих реберця, на вигляд — однакові. Овочі — так зовсім наче з одного казана.

Пахло апетитно. Голодний спазм нагадав, що востаннє він їв аж вчора ввечері, а вже скоро полудень.

— Обери, що тобі смачніше, а потім я відповім, — посміхнувся Олус.

Устин ще раз поглянув на страви.

— Цю, — він вказав на ту, де був шмат м’яса з кров’ю. — То що я вибрав?

— Тут мариновані вуха ельфа, а ребра і м’ясо з одного невдахи, який хотів піймати єдинорога, підманивши його на оголену дівицю. Дівчину я відвів додому, а мисливця забрав на кухню. Мої гості люблять такі страви.

— Он як.

— На іншій тарілці людська їжа: свинячі вуха і  реберця та теляча відбивна. Овочі і там, і там однакові. Все їстівне, присипане звичайним сушеним кропом. Що ж, не буду тебе підганяти. Подумай, чи був твій вибір випадковим, і яку страву ти дійсно хотів би з’їсти.

Корчмар відійшов, залишивши Устина сидіти перед двома тарілками.

— Складно? — поряд на стілець опустився Огнеслав.

Устин здригнувся. Він і не помітив, як в корчму зайшов знайомий Рогнеди.

— Не те щоб…

— Ми часто робимо вибір ще до того, як усвідомлюємо його. Я це точно знаю, — Огнеслав махнув рукою Олусу: — Не турбуйся. Сьогодні мене пригощає Убивця фей, — чоловік знову повернувся до Устина. — Я з’їм ту порцію, від якої ти відмовишся. Ти ж не проти?

— Одна з них — з людським м’ясом.

— Тебе це бентежить?