Розділ 17. Зимове сонцестояння

В їдальні все було так само звично і незмінно: ті самі ліхтарі на стінах, довгий стіл, накритий на одного, і тиша, яку порушував тільки звук його власних кроків. Княгиня як завжди сиділа на чолі стола з одним лише келихом молока в руці.

Все так само, як і кожен вечір до цього. Якщо не рахувати того, що ця ніч — найдовша в році, ніч коли закінчується строк його служби в замку.

Час промайнув надто швидко. Ельфи зачинили двері свого палацу до весни, феї і русалки поснули у своїх сховках, а осінь змінилася сніжною зимою. Устина ж чекала остання вечеря з господинею Старого Замку.

— Термін нашої угоди вийшов, — Рогнеда пригубила молоко. — Ти можеш покинути замок і повернутися додому. Оплата — як домовлялися.

По столу ковзнув шкіряний мішечок.

— Чи можу я звернутися до вас з проханням, моя пані? — Устин так і не торкнувся столових приборів.

— Говори.

— Пані, чи задоволені ви мною?   

— Устине, кажи прямо.

— Чи можу я служити вам ще рік?

— Ти людина.

— Так, моя пані.

— Люди не можуть довго перебувати в Пралісі. Якщо ти залишися на довший час, це може змінити тебе. Якщо ти перестанеш бути людиною, тобі буде важче повернутися додому.

— Я це розумію.

— Невже?

— Сьогодні я поїду додому. Мушу побачити батьків та віддати їм зароблене. Та, якщо дозволите, вже завтра я повернусь на службу. На тих же умовах.

— Ти впевнений, що хочеш ще рік прожити у мене в замку? Їсти те, що тобі приготує мертва кухарка? Віддавати мені кров, знаючи, що одного дня  я можу випити її всю?

— Так, моя пані.

— Тоді чекаю тебе завтра на вечерю, — Рогнеда посміхнулася. — Як завжди, під час заходу сонця.

— Дякую, пані, — Устин полегшено видихнув, відчуваючи, як їх з Рогнедою пов’язує нова угода. — Сьогодні вам ще будуть потрібні мої послуги?

— Ні, можеш іти до родини. Якщо потрібно, Крокус проведе.

—  В цьому немає потреби. Я поїду верхи.

Вогник трохи поскаржився на жорстоке життя, яке довело  його до необхідності возити на собі нахабного мага, але швидко довіз Устина до рідного містечка. Татош навіть сам замаскував свої вогняні гриву і хвіст під звичайні, щоб не привертати зайвої уваги.

Містечко світилося святковими вогнями, тріпотіло прапорцями, гриміло музикою і людським гомоном.

Устин, обираючи найтихіші вулички, дістався додому. Накинув на Вогника недоуздок і прив’язав до конов’язі на подвір’ї.

— Не зиркай так гнівно. Зроби вигляд, що ти звичайний кінь, а не гордий і страшний монстр з пралісу. Це ненадовго. А я тобі смаколиків приготую.

— Це принизливо.

— Пробач, але ми серед людей, тож тобі доведеться прикидатися.

— Будеш мені винен! Дуже-дуже винен!

— Як скажеш, Вогнику.

Устин зайшов до хати. В сінях зняв плащ і повісив на гачок. Третій від вхідних дверей. Штовхнув двері, що вели до світлиці. Там за святковим столом зібралися всі: мати, батько і обидві сестри.

Якраз сестри і помітили його першим.

— Устин повернувся!

— Синку! — мати підхопилася з-за столу і підбігла до нього.

Устин інстинктивно  відступив, уникаючи обіймів. І тут же з жахом усвідомив власну помилку: тут не можна ухилятися, тільки терпіти.

— Матері тебе вже й обійняти не можна! Що з тебе тільки зробили? Подивись, на кого ти став схожий?

— Як дівка ходиш з цими патлами, — припечатав батько, несхвально дивлячись на нього за свого місця.

Сестри схопилися зі своїх місць і накинулись на нього. Устин стримався і дозволив і їм, і матері обійняти себе.

— Ти наче підріс. І плечі стали ширші, — мати стисла його за плечі. 

Душно. Шість рук оплели з усіх сторін, але вириватися неможна. Запах людського тіла, свіжого хліба, спілих яблук, які так любили сестри, забивав дух, не даючи вдихнути на повну. Повітря не вистачало.

На щастя, це тривало недовго. Мати відступила на крок, прискіпливо оглядаючи його.

— Ти вже такий дорослий. І з жезлом, наче справжній маг. Тільки чому в чорному? Так не годиться. Що люди подумають? Лисці теж не сподобається. Як добре, що я перед святами передивилася твої речі, і підготовила тобі гарні шати. Перевдягнешся, щоб не осоромитися. Маєш виглядати по багатому, а не так, наче в тебе всі родичі померли.

— У нього волосся довше, ніж моє, — Лізка смикнула Устина за пасмо. Сіма все ще продовжувала обійматися.

— А що ти нам привіз? — вона з дитячою безпосередністю заглянула йому в очі.

Так. Дійсно. Подарунки. І плата за роботу. Устин взяв себе в руки.

— Так, привіз, — він дістав з кишені гаман і поклав його на стіл. — Це мій заробіток за рік.

— Магістральний маг за рік отримує тридцять а то і сорок золотих, — батько заглянув всередину кошелю і презирливо скривив губи. — Ми не для того тебе вчили, щоб ти невідомо де валандався. Все, більше ніякого самоуправства. Завтра ж їдеш до Карахорна і здаєш екзамен. І без медальйона мага додому можеш не повертатися. Досить сім’ю соромити.

Лізка продовжувала смикати за волосся. Сіма теж смикнула, добре, що за полу  камзола, а не за волосся.

— То що ти мені привіз?

Устин дістав з кишені дві прозорі підвіски на тоненьких срібних ланцюжках і простягнув сестрам.

 — Це сльози фей. Захищають від смутку і дрібних негараздів.

— Гарно. А цукерки є? — Сіма одягла підвіску на шию.

— Ні.

— Шкода.

—  Я хотіла справжній брильянт, а не черговий артефакт, —розчаровано потягла Лізка, крутячи прикрасу в пальцях. — я вже доросла. Мені тринадцять, якщо ти раптом забув. Мені потрібні нормальні прикраси, а не саморобні цяцьки.

— Можеш продати і купити, що захочеш, — відповів Устин.

— Ми не будемо продавати подарунки. Не настільки бідні, — заборонила матір.

Лізка не стала приховувати свого смутку. В останнє смикнувши брата за волосся, вона сіла за стіл.

— Сідай. Я спекла твій улюблений пиріг із капустою, — мати вказала на вільне місце. — Ми тебе чекали. Ти ж написав, що сьогодні закінчується твій контракт.