Розділ 16. Місяць уповні

Коли через три дні Рогнеда знову зібралася на бал в людські землі, Устин чекав її коло карети в ліловій лівреї.

— Ти залишаєшся, — княгиня мигцем глянула на нього.

— Ні.

— Тобто? — вона звела здивований погляд. Здається, це був перший раз, коли Устин їй заперечив.

— Ви не поїдете самі. Наступного разу ми з Крокусом можемо не встигнути.

— Припини. Я здатна сама за себе постояти.

— Я пам’ятаю, — Устин і з місця не здвинувся.

— Гаразд, — Рогнеда приречено закотила очі, — заміниш одного із скелетів. Он, Фікса, наприклад.

Устин мовчки зайняв місце на зап’ятках карети.

Княгиня поїхала на бал в панський маєток неподалік. Танцювала до півночі, мимохідь вивівши молодого спадкоємця в темний закуток саду і спробувавши його крові. Юнака трохи хитало після кривавого поцілунку, але випивати його повністю Рогнеда все ж не стала.

Коли годинник пробив північ, Кривава Княгиня дисципліновано повернулася до карети. Мертвий кучер цвьохнув на мертвих коней, і погнав карету назад до Пралісу.

Ще через кілька днів зроблені із фейських сердець намистини дозріли. Устин зібрав їх на нитку павучого шовку, прикріпив золоту застібку. Вийшло сім разків темно-червоного кольору.

Устин не став відкладати вручення подарунка до свята чи зручної нагоди. Хтозна, куди його пані занесе наступного разу? Оберіг зайвим не буде.

— Моя пані, у мене є для вас дещо, — оголосив він. Заходячи до їдальні і несучи в долонях намисто.

— Серця фей?  — Рогнеда з цікавістю поглянула на прикрасу.

— Так, пані. Приміряєте? — Рогнеда кивнула, і Устин надів їй на шию намисто. — Принаймні тепер вас буде важче спалити у вогні чи на сонці.

— Хороша робота, — Рогнеда погладила намистини. — Сильний захист. Що ти сюди вплів?

— Усе, що зміг.

— О! Це помітно, — розсміялася Рогнеда. — Сідай до столу. Після вечері я хочу прогулятися з тобою лісом.

— Як забажаєте, моя пані.

Круглий і блискучий як мідна таця, місяць освітлював осінній Праліс. Видно було майже як вдень.

Рогнеда, вбрана в чорну сукню з чорним же мереживним комірцем узяла Устина під руку і повела за собою. Її рука лежала на його лікті майже невагомо, не створюючи дискомфорту.

Листя шуршало під ногами, підкреслюючи нічну тишу, яку лиш іноді порушували то спів нічних створінь, то звук сполоханої пташки, то чийсь передсмертний виск. Вночі Праліс жив своїм не менш активним ніж удень життям.

— Хочу показати тобі одне гарне місце. Колись тут була повноводна річка, але зараз залишилось тільки сухе русло.

Рогнеда привела його на край глибокого урвища, дно якого поросло тонкими крученими деревцями. По крутим схилам скакали кілька косуль, сторожко щипаючи пожовтілу траву.

Рогнеда сіла під кленом, що ріс на самому краю урвища, його коріння виступало над землею, звиваючись, наче товсті сірі змії.

— Скоро ліс засне. Його засипле снігом. Люди уникають ходити до Пралісу в цю пору.

— Ліс гарний будь якої пори, — Устин сів поряд, притулившись спиною до стовбура.

— Чому ти мене не боїшся? — Рогнеда розвернулася до нього.

— А повинен?

— Так, — вона підсунулась ближче, нависаючи над ним і дивлячись прямо в очі. — Боятися того, хто будь-якої миті може тебе вбити — це нормально. А я — можу.

— Так, моя пані.

— За весь час я жодного разу не відчула від тебе страху чи відрази. Ні тоді, коли я п’ю твою кров, — вона провела пальцем по вені на його шиї, — ні коли я на твоїх очах випиваю когось досуха.

— Ви хочете, щоб я вас боявся?

— Не знаю. Але іноді мені цікаво, де проходить твоя межа.

— Її немає, — Устин розстібнув камзол і кілька верхніх ґудзиків на сорочці, повністю оголюючи шию і ключиці. — Якщо ви будете не в собі, я вас спиню. Якщо ви захочете мене випити, будучи при тямі, то я не хочу вам заважати.

Замість відповіді, Рогнеда провела нігтем від його підборіддя і до ключиці, залишаючи кровоточачий поріз. Устин глитнув, але не поворухнувся. Рогнеда провела язиком по порізу, злизуючи кров.  Мазнула губами по шкірі, чи то цілуючи, чи то шукаючи місце для укусу. Устин опустив повіки, повністю зосереджуючись на відчуттях. Рогнеда майже лежала на ньому, але її тіло, холодне і легке, не тиснуло, а вимогливі губи і гострі ікла, що знову тягнули з нього кров, силу і життя, приносили тягнучу насолоду, переривати яку ні було ні сил, ні бажання.

— Навіжений, — Рогнеда відсторонилася. Цього разу вона взяла більше, ніж завжди. — А якщо я одного разу піддамся спокусі?

— То хай так і буде.

— Навіжений, — повторила княгиня і підвелася. — Пора повертатися.

— Я скажете, моя пані, — Устин витер вологу з місця укусу  і застібнув сорочку.

Тим часом у місті, де кілька днів тому намагалися стратити упириху, маг Аластер задумливо крутив у пальцях флакончик з червоною рідиною.

На святі осені, йому пощастило: Кривава Княгиня дійсно прийшла на свято, як робила це вже кілька років поспіль. Та не просто прийшла, а потрапила в пастку. Він разом з цим самозакоханим дурнем, магом із магістрату, затяг її до підвалу. Доки міський маг готував місце страти, задоволений, що здобуде славу монстроборця, Аластер узяв у Княгині трохи крові. І зараз ця чарівна рідина, змішана із кров’ю принцеси і настоєм на певних травах, плюскотіла у пляшечці, спокушаючи своїми властивостями.

Якщо все спрацює так, як слід, то він стане непоборний і забере корону собі. І тоді не доведеться нікому кланятися: ні королю, ні наслідному принцу, ні малолітній принцесі, яка єдина боїться його до сліз, але покірно дає  і кров, і тіло, варто тільки надавити.

Наважившись, маг випив зілля: нутрощі наче окропом обпекло. Тіло пронизав скажений біль, здавалося, не лишилося жодного м’яза, який не розірвався, жодної кістки, яка б не боліла так, наче її розтрощили.

Біль тривав кілька хвилин, потім припинався, залишивши після себе дивне відчуття легкості.