Розділ 15. Фамільяр, площа, стовп

Наступного ранку Устина коло Устина коло  замку чекав татош.

— Конику? Не чекав тебе побачити, — Устин сягнув до кишені по смаколики.

— Я … того… — татош нервово переступив з ноги на ногу, — хотів спитати… Гаразд. Дай спершу льодяник.

Він захрумтів ласощами, а потім, зібравшись з духом, спитав:

— Тобі фамільяр потрібен?

— Хочеш стати моїм супутником в магії? — Устин здивовано підняв брову.

— Я вирішив, що ти вартий такої честі, — татош гордо кивнув головою.

— І що ж змісило тебе прийняти таке рішення? Що як я тебе під сідло поставлю?

— Ніякого сідла! Я тобі що, коняка підневільна? — обурився татош, але потім спокійнішим голосом продовжив. — Я бачив, як ти перевертня здолав.

— Хочеш, щоб я тебе захищав?

— Я сам здатен захистити і себе, і тебе! — знову гордо схрапнув татош.

— Ніч видалася важкою? — з розумінням запитав Устин.

— Та не дуже. Я спершу в кущах заліг, а потім ближче до замку перебрався. Сюди навіть перевертні бояться наближатися. То тобі фамільяр потрібен чи ні?

— Конику, якщо моїм фамільяром  станеш ти, то я буду цьому щиро радий.

— Я, Вогнегривий Повелитель Ночі і Полум’я, готовий стати з тобою… як тебе там хоч звати?

— Устин.

— …Устин, єдиним в магії, і зв’язати наші життя і долі. Ну, що скажеш?

— Вогнику, я з радістю стану з тобою єдиним  в магії, об’єднаю наші життя і долі.

Варто було промовити останні слова ритуалу, як обох ніби голкою прошило. Магічний зв’язок між магом і фамільяром встановився. Він виявився двостороннім і рівноправним, зовсім не схожий на те, як його описували в людських книжках.

— І я не Вогник! Я — Вогнегривий Повелитель Ночі і Полум’я!

— Гаразд, але можна я буду звати тебе просто Вогником?

— Я подумаю.

— То що, Вогнегривий Повелитель, покатаєш мене? Ніхто крім тебе не вміє так швидко мчати.

— Без сідла? — підозріло уточнив татош.

— Без.

— Тоді ладно, покатаю.

Захопившись, Устин повернувся запізно. Сонце вже зайшло за обрій, і Рогнеда сідала в карету.

— Пробачте за спізнення, моя пані.

— О, ти завів собі фамільяра, — вона посміхнулася. — Порозумілися?

— Так. Пані, ви не проти, якщо татош житиме в замковій конюшні?

— Нехай живе, якщо його не лякають кістяні коні.

— Дякую, моя пані.

Рогнеда сіла в карету і, тільки коли вона від’їхала, Вогник спитав:

— А кістяні коні мене не з’їдять?

— Ні. Вони взагалі не їдять.

— Це добре.

— Конюх теж скелет. Але про козу дбає добре.

— В замку є коза?

— Я теж здивувався, коли дізнався.

Влаштувавши татоша в стійло і переконавшись, що йому там зручно, що він може вільно зайти і вийти, коли забажає, Устин засів в лабораторії за виготовленням ще одного артефакту за схемами із древньої книжки. Від роботи його відірвав Крокус.

— Пані в небезпеці.

— Що? Чому?

— Не знаю, але я відчуваю її біль і страх, як власний. Рогнеду треба рятувати. Підеш зі мною?

— Звісно.

Устин підхопив жезл, сунув в кишені про всяк випадок пару пляшечок із зцілювальним зіллям, і поспішив за Крокусом.

Вогник був неподалік і  навіть не заперечував проти того, щоб Устин знову сів верхи.

Крокус полетів попереду, показуючи шлях і створюючи стежку. Менш ніж за пів години вони вже були на узліссі. На землях людей стежку неможливо було відкрити, тож довелося покладатися на крила ворона і ноги татоша.

Небо сіріло. Скоро встане сонце, якщо Рогнеда на той час не буде в безпечному місці, або хоча б у власній кареті, то може загинути. Сонячне проміння для неї згубне.

В місто увірвалися вихором, за лічені хвилини пересікли його, промчавши порожніми в такий ранній час вуличками. А от на площі було людно.

Рогнеду Устин упізнав відразу: її прив’язали до стовпа. Поряд стояв маг з трьома учнями, які націлили свої жезли на полонену упириху, готові зреагувати, якщо вона спробує вирватися. Вони чекали сонця. Обрій рожевів, і перші промені вже обпікали Рогнеду. Ще не смертельно, але вже боляче.

Оскільки був тільки світанок, то бажаючих полюбуватися стратою зібралося небагато.

Устина засліпила лють. Не роздумуючи він струсонув землю. Люди попадали. Стовп, до якого була прив’язана Рогнеда, похитнувся. Маги, як один розвернулися в сторону нової небезпеки, але вдіяти нічого не змогли. Устин направив на них жезл, викликаючи вітер. Смерч виник швидше, ніж хтось встиг промовити заклинання, і розметав людей по площі. Усіх трьох учнів мага смерч підняв і жбурнув так, що від удару в них поламалися кістки.

Сам маг спробував пручатися, і це подарувало йому зайву хвилину життя. Він злетів угору, зависнув над смерчем і спробував його втихомирити, але не встиг. Крокус, збільшившись в розмірах, збив мага на землю і одним ударом перетворив його голову на криваве месиво.

Люди, хто після смерчу міг іще рухатись, розбіглись у різні сторони. Устин підскочив до стовпа і звільнив Рогнеду, з огидою зірвавши з неї срібні кайданки і ланцюг, яким її прикували до стовпа.

Підхопивши напівпритомну княгиню на руки, Устин сів на татоша. Потрібно якомога швидше повернутися до замку: сонце сходило. На тілі Рогнеди крім опіків від срібних кайданок почали з’являтися і опіки від сонця.

Вогник мчав з усіх сил, зверху летів Крокус  у подобі гігантського ворона, намагаючись створити тінь, але цього було не достатньо.

Тоді Устин призвав вітер і воду, змушуючи білі хмаринки перетворюватися на темні грозові хмари, що застелили небо, сховали сонце і перетворили ранок на ніч. Під захистом хмар Устин мчав до самого Пралісу. Небо гриміло, гнівалося блискавками, але щільно тримало покров із хмар, аж доки Вогник не опинився в рятівній тіні Пралісу. Тут уже Крокус зменшився до звичних розмірів і відкрив стежку.

— Пані, ви як?

Устин заніс княгиню в замок і посадив в крісло, яке так і залишилося стояти в холі після візиту Огнеслава.