Розділ 13. Ворожка і наслідний принц

— Конику, ти дізнався дорогу у Флоранське королівство? — Устин зустрівся зі своїм знайомим татошем неподалік від замку.

— Краще б ми на чергове полювання зганяли. Русалок там вивудити чи велетня завалить.

— Ні.

— Туди навіть мені кілька годин мчати.

— У мене є час від світанку і до сутінок. Встигнемо?

— Тільки якщо я тебе повезу, — неохоче відповів татош, з підозрою косячись на Устина.

— Кажи відразу, що ти за це хочеш?

— Нічого я не хочу, — невдоволено фиркнув татош. — Я вільний кінь і під сідло не піду!

— Шкода, — нарочито зітхнув Устин, дістаючи з кишені замотані в серветку ласощі. — У мене тут є пелюстки силки в цукровій глазурі. Мабуть, доведеться їх комусь іншому віддати. Єдинороги теж люблять солодощі. Думаю, я зможу вмовити когось із них допомогти мені.

— Що? Та ці пихаті рогоносці тебе навіть слухати не будуть! — обурився татош. — Дай сюди.

Він потягнувся мордою до смаколиків.

— То ти мене відвезеш?

— Тільки без сідла.

— Гаразд.

— І без вуздечки!

— Домовились.

— І без шпор!

— Звісно ж, без них.

Татош із задоволенням схрумкав підношення і зверхньо скомандував:

— Сідай. Тільки тримайся міцно… але обережно! І не смикай мене за гриву!

— Та тут хоч би руки не обпекти…

— Нічого тобі не буде… доки я добрий.

— Конику, ти сьогодні надзвичайно добрий і великодушний. Не знаю, щоб я без тебе робив.

— Отож! А то єдинороги… єдинороги… дались тобі ті рогоносці!

Сонце стояло високо, коли татош спинився коло королівського палацу. Дорогою він кілька разів збивався: подорож людськими землями була йому в новинку, але все ж дістався цілі.

Проникнути в палац непомітно та ще й посеред білого дня було практично неможливою задачею. На воротах стояли рицарі в обладунках, і навіть хвіртка для слуг надійно охоронялася. На задньому дворі сновигала челядь, а перед парадним входом чергувала варта.

От тільки тіни були і перед палацовим муром, і на подвір’ї, і в самому палаці.

— Сховайся і чекай на мене, — попрохав татоша Устин. Кінь прикрив свої вогняні хвіст і гриву ілюзією, але все ще привертав увагу своєю статтю.

— А ти як далі?

— Піду тінями.

— А ти вмієш?

— От зараз і дізнаюсь, — відповів Устин, ступаючи в тінь стіни.

Про можливість ходити тінями він дізнався лише кілька днів тому з одного древнього, явно забороненого в людських землях талмуду. Потренуватися як слід не встиг, але вагатися часу не було.

Навіть в полудень можна знайти коротку тінь: наприклад, он від того старого дерева, яке скрючилось, наче столітній дід, і чий кривий стовбур вигинався під таким кутом, що навіть зараз, коли сонце сліпило очі,  а рівнесенький палацовий мур не давав жодної тіні, тут можна було знайти вузький і короткий не те щоб затінок, але натяк на нього.

Устину цього було достатньо.

Один крок — і він по той бік стіни, в непевній тіні магнолії. Ще крок — і він всередині замку, в коридорі.

Магії в палаці вистачало: амулети, захисні і сторожеві заклинання, маги і ненавчені обдаровані — все це ускладнювало пошук відьми.

Від тіні до тіні, залишаючи в кожній частинку себе і забираючи натомість краплю темряви, Устин блукав замком у пошуках знайомого відлуння, того самого, що було на компасі і деяких інших артефактах, знятих із принца Велемира.

Потрібне магічне відлуння він знайшов на верхньому поверсі однієї із башт.  Тут тіні були ширші і глибші, тож зайти у покої ворожки виявилося легко. Всередині царювала напівтемрява.

За столом сиділа середнього віку пані в яскравій сукні, а коло неї — юнак в розкішних шатах, чимось схожий на Велемира і Тихомира.

Аглая розкладала карти. Появу несподіваного гостя, що застиг в тінях коло дверей, ні вона, ні принц не помітили.

— Ось, ваша високосте. Ваша суджена в полоні у Кривавої Княгині. Якщо ви зможете її звільнити, то шлюб з нею принесе процвітання королівству, і ви станете наймогутнішим королем в історії свого роду.

— Мої брати пішли за цією таємничою дівчиною і не повернулися.

— Ваша високосте, ви ж знаєте, я не можу брехати вашій крові. Я говорю правду. Ваші брати дійсно не повернулися, вони померли, так і не досягши цілі. Вам не обов’язково йти тим самим шляхом, ризикувати і боротися. Батько дозволив вам самостійно обирати наречену, можете одружитися з людською дівчиною. Он у короля Рональда сьома донька незаміжня, ви можете посвататися до неї. Правда, це не принесе вам слави… Зате не доведеться ризикувати.

— Ти щойно назвала мене боягузом.

— Як би я посміла, ваша високосте. Я лиш показую вам шляхи, які ви можете обрати. Вибір за вами.

— То он як ти підіслала принців до моєї пані, — Устин вийшов з тіні, формуючи в долоні згусток вогню.

— Хто ти такий і як проник у палац? — нахмурився принц, поклавши руку на ефес меча.

— Не турбуйтеся, ваша високосте, я не по вашу душу.

Аглая зблідла.

— Хто ти? — принц встав.

— Я служу Кривавій Княгині, в Пралісі мене називають Убивцем фей. Твої брати загинули, тому що напали на мою пані. Повториш їхню помилку — закінчиш так само, як і вони. Щодо нареченої, про яку говорила ворожка…

— Не слухайте його, ваша величносте! Він бреше, а я — ні.

— Можливо, Аглая і не бреше, але і не розповідає всього. Спляча дівчина — давно вже не людина. Ви впевнені, що хочете привести в палац, до людей, лісову почвару, яка, швидше за все, захоче з’їсти вас, вашу сім’ю і знайомих. Ви впевнені, що вам вистачить сил підкорити потвору? Ви навіть не маг, а ця ворожка уже відправила на смерть ваших молодших братів. Будете їй і далі довіряти?

— Аглая?

— Він бреше.

— Тихомир прийшов із охороною, але без жодного толкового артефакту. Його було легко вбити. Велемир був магом, хоч і слабким, він прийшов гарно озброєний, але один. Вбити його було теж не складно. Жоден з ваших братів не був готовий до зустрічі зі мною, або з Княгинею.