Розділ 10. Вежа, обплетена трояндами

Княгиня чекала його  у себе в покоях, в гардеробній. Устин зайшов із настояною на травах водою та олійкою для масажу, готовий догодити своїй пані.

Рогнеда стояла перед дзеркалом і стурбовано листала відображення в ньому.

— Я давно не розмовляла з братом.

Устин кивнув і мовчки сів на софу.

— Щойно я бачила в дзеркалі блукаючу душу. Я не відразу її впізнала, але, здається, то була відьма Зимного.

Відображення в дзеркалі показало невелику круглу кімнату. На ліжку лежав Зимний, здається, спав. Вранішнє світло падало на узголів’я, висвітлюючи його бліде обличчя.

— Він вийшов із дзеркала. Не знаю, добре це чи погано. Я повинна його побачити. Устине, знайди мені когось.

— Пані?

— Подорож відображеннями забере всі мої сили. Для їх відновлення я повинна когось випити.

— Я до ваших послуг, моя пані.

— Ні, дурнику, я не хочу тебе вбивати. Приведи мені когось. Русалку, ельфа, людину — байдуже. Я буду дуже голодна, тож чим більше магії буде в моєму обіді, тим краще. І не барися, я не можу довго чекати.

— Слухаюсь, пані.

Вийшовши з замку, Устин свиснув, гукаючи татоша.

— Ти сьогодні рано, неправильний людський маг, — чарівний кінь бадьоро вигулькнув із-за дерев. — Йдемо на полювання?

— Не зовсім.

— Тобто?

— Мені потрібно впіймати когось для княгині. Когось, досить сильного в магії.

— Мене не лови, я тобі живий корисніший буду.

— Звісно, не тебе, конику. Відведи мене в потрібне місце.

— А льодяники будуть?

— Тримай, — Устин дістав з кишені пригоршню цукерок.

— Ех, щоб ти без мене робив, — татош задоволено схрумав гостинці.

Йшли недовго.

— Отам он,  — шепіт у виконання коня звучав як шум водяного млина, — мисливці. Зооморфів наловили…

Устин мовчки кивнув у відповідь.

Стежкою йшло п’ятеро. Першим, вказуючи дорогу, рухався молодий, хіба що трохи старший Устина, маг. Він йшов, не зводячи погляду з компасу, який тримав у руці. Знайомий артефакт, Устин не один десяток їх виготовив за час свого учнівства. Він знав, що вони не дуже надійні: скільки сили не вкладай, а мінливість Пралісу компас не пересилить.

За магом вервечкою тяглися мисливці. Озброєні вони були хто чим: у трьох були луки, в одного — меч і праща. Кожен з чотирьох мисливців ніс в руках зачаровану клітку, в якій сиділи дрібні і слабкі, бо сильних ще попробуй спіймай, звіроморфи — чарівні тварини, які могли змінювати свій вигляд.

Устин ворухнув пальцями, викликаючи тіньові пута. Вони чудово працювали з феями, спрацюють і на людях. Чорні туманні змії ковзнули молодою травою. Сперши вони обережно, щоб не злякати, оплели ноги мисливців, потім — оплутали ступні мага. Той небезпеку відчув відразу, як тільки чорні стрічки торкнулися його, але зробити вже нічого не встиг.

Устин смикнув, і всі п’ятеро попадали на землю. Маг зорієнтувався і направив посох у напрямку Устина, і навіть встиг випустити вогняний смерч, який Устин потушив одним помахом руки. Той маг, з яким він не так давно бився в замку, був в рази сильніший.

Заклинання паралічу знерухомило мага, позбавивши його можливості тікати і творити заклинання.

— Конику, допоможеш доправити вантаж до замку?

— А що мені за це буде? — запитав татош, з хитрою мордою розбиваючи клітки зі звіроморфами. Один удар копитом— і захист на клітці лопався разом із пруттям.

— Я тобі морквину принесу.

— Яка ще морквина? — обурився татош. — Я хочу ще льодяників!

— Будуть тобі льодяники, — пообіцяв Устин і закинув зв’язаного мага поперек спини татоша.

Вони без поспіху — бо ж кінь важку ношу несе! — рушили до замку, не звертаючи уваги на крики розпачу за спиною: звільнені зооморфи мстили мисливцям за свій недовгий полон.

Рогнеда, вдягнена в зручну сукню, чекала на нього в гардеробній коло дзеркала. Відображення все ще показувало сплячого Зимного.

— Моя пані, ви ще не спите.

— Хочу спершу з’ясувати, що з братом. Кинь десь тут, — вона махнула на принесеного мага, — він знадобиться, коли я повернусь.

Устин всадовив полоненого на стілець і прив’язав тіньовими зміями.

— Ви підете крізь дзеркало? — Устин стурбовано спостерігав за Рогнедою. Зараз вона виглядала блідою і млявою, та й рухалася зовсім не так, як вночі. З першого погляду було зрозуміло, що день послабив її.

— Так, але мені знадобиться твоя підтримка. Не хочу чекати ночі.

— Я до ваших послуг, моя пані.

 Одним плавним кроком Рогнеда опинилася поряд. Звичним рухом відвела його волосся за спину і припала до шиї, даруючи укус.

Устин прикрив очі, насолоджуючись. Ніяких зайвих дотиків. Тільки холодні губи і гострі ікла. Тільки один кривавий поцілунок, який пив з нього кров, а разом з нею — силу і життя. Та навіть якби Рогнеда захотіла випити його до кінця, Устин не став би спиняти її. Він це усвідомлював, і розуміння власної готовності померти, наповнюючи Рогнеду силою, тільки додавало гостроти відчуттям.

Княгиня зализала укус і відсторонилася. Устин рефлекторно витер мокрий слід з шиї. На долоні залишився невеликий кривавий слід.

— Ти йдеш зі мною, — Рогнеда підійшла до дзеркала. Виглядала вона бадьоріше, ніж хвилину тому. — Не відставай. Якщо загубишся, то я вже тебе не знайду. Я не можу вільно пересуватися відображеннями, так тільки Зим уміє.

— Зрозумів.

— Що ж, тоді ходімо, — Рогнеда сперлася руками на скло і увійшла в дзеркало. Устин — слідом.

Один крок — і вони опинилися в круглій кімнаті на верхньому поверсі вежі. У вікно було видно верхівки дерев і дрібні червоні троянди, які по стіні піднялися аж до віконної рами і зараз заглядали в кімнату.

Рогнеда підбігла до брата. Устин підняв руку, промацуючи простір стосовно можливих пасток. Чисто. На підлозі залишився сильний слід від використання стихії води. Дивно, що він так довго тримається. Троянди пахли спокоєм і сном. Хотілося вдихнути їх запах на повні груди, лягти, он там в куточку, і спати… спати… спати…