Розділ 8. Полювання на фею

Лабораторія, в якій зокрема стояв і стіл для розтину, знаходилася поряд з тим самим підвалом, у який Рогнеда просила Устина не заходити.

Лабораторія теж знаходилася в підвалі, який був розділений на дві частини, але при цьому власне підвалом тут називали ту його половину, що ховалася за замкненими дверима.

 Крокус завжди нервував, коли людський маг проходив мимо важких оббитих залізом дверей, ключ до яких висів тут же на стіні.

А от тренувальний зал знаходився аж в протилежному крилі. Зробивши жезл, Устин уже другий день бігав між залом і лабораторією, перевіряючи роботу артефакту і вносячи необхідні зміни. Жезл вийшов довжиною з лікоть, білий, бо ж зроблений з відшліфованої кістки єдинорога, і з золотими прожилками рун. Круглий набалдашник Устин виточив з рогу чарівного коня, зумівши не пошкодити його кристалічну структуру, і в проміннях сонця ця куля переливалася усіма кольорами веселки.

Устин розраховував, що за допомогою жезла зможе за будь яких умов рівно використовувати усі чотири стихії, та як він не намагався, основною все рівно залишався вітер.

Сьогодні Устин вже вдесяте правив плетіння, добиваючись стійкої рівності між стихіями. Поспіхом виходячи з лабораторії, він перечепився через поріг, упав долілиць і впустив жезл.

Жезл активувався. Клацнув замок на дверях.

— Земля…

Порив вітру штовхнув двері, прочиняючи їх.

— Повітря…

З набалдашника вилетіла невелика вогняна куля, нирнула в прочинені двері і зависла під стелею, освітлюючи підвал.

— Вогонь…

В обличчя Устину прилетіло трохи води.

— Нарешті вони почали працювати разом…. Але спонтанність треба прибрати.

Устин встав з підлоги і потер забите коліно. Підійшов до дверей з наміром зачинити їх. В світлі вогника було добре видно, що посеред підвалу колом стоять кільканадцять трун із прозорими кришками. В трунах лежали тіла. В кутку темнів величезний обсидіановий трон.

Устин забрав вогник, змусив його повернутися назад в жезл і зачинив двері. Взяв ключ і повернув в замку. Якщо пані тримає в підвалі нетлінні тіла, то значить, так треба. Можливо, то майбутні інгредієнти для артефактів.

Устин зважив у руці жезл і повернувся до лабораторії. Зі спонтанністю потрібно щось робити…

До вечора жезл вже працював як слід.

Ніч, як завжди, належала Рогнеді. Цього разу вона залишилася вдома і до самого ранку ганяла Устина по тренувальній залі, спершу забажавши подивитися, чи вдався у нього жезл, а потім змушуючи тренуватися із звичайним мечем. Його Устин все ще тримав недуже, можливо тому, що щиро вважав фехтування марною тратою часу.

Тож поспати Устину вдалися лише кілька годин. На щастя, настою із квіток силки в нього було припасено вдосталь. Чарівна квітка, яка, залежно від умов вирощування, могла використовуватися в різних зіллях, росла по всьому саду. То ж Устин зібрав ще нерозквітлі бутони, настояв, вилив у порцеляновий глечик і кожного ранку випивав склянку. Напій повільно але неухильно збільшував його магічну та фізичну силу, а також давав відчуття бадьорості, що було потрібно сьогодні як ніколи.

Устин планував вполювати фею.

Щоб зробити намисто-артефакт, яке він бачив у книзі, слід було висушити серця крилатих чарівниць, подрібнити їх, змішати з масою на основі соку силки і скатати в намистини. Все, крім сердець, можна було знайти в саду, а от за серцями потрібно йти в хащі.

Якщо вірити Крокусу, поблизу замка феї не жили — боялися Рогнеди.

Полювати доведеться далеко від замку, а відкривати стежку Устин все ще не міг. Залежати від Крокуса він не хотів, тож набрав повні кишені льодяників з беладоною і пішов шукати того, хто жив поблизу замку.

Гуляти весняним лісом, коли сніг повністю зійшов, а первоцвіти килимом стелилися під ноги було приємно. Якби не нагальна потреба, Устин із задоволенням би сів на одній із таких галявині, щоб відпочити під спів пташок. Але намисто само себе не збере.

Устин обійшов майже всі улюблені місця татоша, перш ніж з-за кущів вигулькнула зацікавлена морда:

— Чим ти там хрустиш?

— Льодяників хочеш? — Устин простягнув йому жменю цукерок.

— А от і не хочу, — татош зацікавлено принюхався до смаколиків.

— Не бійся, мені від тебе потрібна зовсім незначна послуга.

— Це ж яка саме? — підозріло скосив очі кінь.

— Допоможи знайте фей.

— Тут їх немає.

— Я знаю. Мені потрібно спіймати кілька, але якщо я заглиблюсь в ліс, то мені буде складно повернутися до замку.

— Ну, звісно, що так.

— Проведеш мене стежинами, щоб я міг вдало поплювати?

— Феї небезпечні, — задумався татош. — Зачарують, обдурять. Не встигнеш і оком кліпнути, як вуздечку накинуть і людському магу продадуть.

— Я прослідкую, щоб з тобою такого не сталося.

— Та фея тебе першого до смерті зацілує!

— Сумніваюсь.

— Ти не справишся з феєю. Їх навіть ельфи побоюються, а ти всього лише людський маг. Вона ж тебе вип’є і не подавиться.

— Ти не будеш ризикувати. Просто проведи мене туди, де я можу зустріти фею. Якщо я після зустрічі виживу, відведеш мене назад.

— І все?

— Так.

— Льодяників для цього буде мало.

— Що ти хочеш?

— Я хочу з’їсти фею.

— Гаразд.

— Гаразд? — з недовірою перепитав татош.

— Два з трьох тіл твої, але серця я заберу.

— Два з трьох? Ти хочеш перемогти більше, ніж одну фею?!

— Мені потрібно багато їхніх сердець. Сушених.

— Самогубець.

— То ти мені допоможеш?

— Не хочу, — татош нервово потупцяв і покосився на льодяники. — Гаразд, допоможу, але битися з ними не буду.

— Згоден.

— Тоді йди за мною, — татош рушив у гущавину. — Феї не так давно прокинулись. Вони спраглі. Ти там цей, тримай себе в руках, коли побачиш когось з них, а то тобі гаплик.

Татош привів його на узлісся.

Попереду лежали зорані і засіяні поля. За ними виднілося залите сонцем село. Дорогою йшов, майже біг, молодий хлопець. Вискочивши на узлісся він роззирнувся і його обличчя осяяла щаслива усмішка: