Розділ 7. Полювання на єдинорога

Весна з кожним днем відчувалася все сильніше. Білий сніг перетворився на брудну кашу під ногами, бурульки час від часу падали і розбивалися на безліч шматочків, сонце приємно зігрівало, але ночі все ще дихали холодом. Не найкращий час для полювання, але відкладати Устин не хотів. Й так витратив забагато часу на підготовку.

Тож зараз під його ногами чавкала багнюка, а він вперто йшов уперед, шукаючи підходящу галявину, щоб поставити приманку.

Якщо вірити Крокусу і талмудам з бібліотеки, то єдинороги люблять солодке. Устин сподівався, що миски хрустких льодяників буде достатньо, щоб спокусити рогатого коня.

Берег вузенької річечки, на якій уже скреснув лід, залишивши лиш вузеньку смугу вздовж берега, здався Устину підходящим місцем.

Тут росли кущі порічки, спускала голі віти до води верба, а трохи подалі густів ялівець. Наче хто навмисне зібрав в одному місці все те, що люблять єдинороги. Слідів у багнюці було не розгледіти, але гілки що кущів, що дерев були добре обгризені, отже можна було сподіватися, що єдинороги сюди навідувались.

Устин поставив казанок з цукерками під вербу і відійшов у кущі ялівцю.

— Людський маг, ти ж не думаєш, що я куплюсь на таку примітивну пастку? — пролунав за спиною знайомий голос.

— Привіт, конику. Теж хочеш льодяників? — Устин повернувся до татоша, який підкрався ззаду і стояв так близько, що його дихання відчувалося на маківці. Устин відступив на крок, збільшуючи відстань між ними. — Якщо даси себе погладити, я тебе пригощу.

Він дістав з кишені торбинку з ласощами.

— Ще чого. Мене так просто не обдуриш.

— Я не збираюсь тебе дурити.

— Ага, аякже. А пастку он яку облаштував. Тільки ти прорахувався: я м’ясо люблю більше, ніж оце твоє солодке щось там.

— Це цукерки, але якщо хочеш м’яса, то я тебе пригощу. Підеш зі мною до замку?

— От бачиш! Ти хочеш заманити мене у пастку! Потім вдягнеш на мене сідло, узду і будеш змушувати возити себе. Ні, я не такий дурний.

— Я хочу упіймати єдинорога.

— Нащо тобі він? — татош ображено фиркнув і переступив копитами. — Я ж краще.

— Мені потрібен матеріал для артефакту. На жаль, твої кості для цього не підійдуть.

— Звісно, не підійдуть. А ти у єдинорога тільки кістки візьмеш чи й м’ясо теж?

— Мені потрібен тільки ріг і кості з однієї ноги. В ідеалі — з правої передньої. М’ясо можу тобі залишити.

— Точно залишиш?

— Точно.

— Ну, гаразд. Бери оту свою приманку і йди за мною. Покажу, де один з них любить відпочивати. Тільки без дурниць! Знаю я вас, людських магів…

— Без дурниць, обіцяю.

Устин підхопив казан зі смаколиками і пішов за татошем.

— Тут, — татош стукнув коптом.

Затишна галявина посеред кущів калини та за стіною старих лапатих ялин була вкрита щільним недоторканим шаром снігу, здавалося, весняне сонечко ще не дісталося сюди своїми променями, і не вимазало цнотливу білизну чорною патокою вогкої землі.

— Та не в казані став! Він же не зовсім дурний, здогадається, що це пастка. Краще так розсип, — не втримався від поради татош.

Устин його послухався і розкидав цукерки по невеликому п’ятачку снігу.

— Думаєш, так вони виглядатимуть менш підозріло?

— Думаю, так, — поважно кивнув кінь. — Тепер ховайся, щоб він тебе не винюхав. Від тебе на три кроки смердить людиною.

Устин не сперечався. Він сів прямо в сніг позаду кущів і, викликавши вітер, звелів йому присипати снігом свої сліди.

— Розумно, людський маг. Не чекав від тебе такої винахідливості, татош ліг коло нього на відстані витягнутої руки.

— Не варто недооцінювати людей, конику.

Татош тільки зневажливо фиркнув у відповідь.

— Твою палаючу гирву видно. Дозволь сховати її.

— Ще чого! Не вистачає тільки, щоб якийсь людський маг наді мною чаклував. Сам справлюсь, — грива і хвіст татоша почали бліднути і за мить зовсім щезли, наче їх ніколи й не було.

Кущі, майже доверху засипані кучугурами нерозталого снігу, надійно сховали обох від стороннього погляду. Чи можуть єдинороги відчувати магію? Устин повагався, але все ж не став застосовувати відвід очей.

Чекати довелося довго. Якби не чарівний одяг,  маг би швидко на бурульку перетворився.

Єдиноріг з’явився, коли сонце почало ховатися за обрій. Білий, наче хмаринка, з рогом, що виблискував як кришталь, з золотистими пасмами в сріблястій гриві. Чарівний однорогий кінь ступав невагомо: сніг під ним не провалювався, жодного сліду не лишалося там, де він пройшов.

Устин замилувався єдинорогом і зовсім забув, чого тут сидить. Кінь ревниво пирхнув йому в вухо. Устин перевів на нього здивований погляд. В очах коня читалося ображене: «я ж гарніший». Устин заспокійливо похлопав його по морді. Татош з максимально незалежним виглядом відвернувся.

Єдиноріг тим часом унюхав ласощі. Він підійшов до розсипаних льодяників. Повів носом, принюхуючись. Так, ці людські смаколики тут розсипала людина. Вона ще тут чи пішла? Єдиноріг сторожко оглядівся, але мага з татошем не помітив.

 І все ж, перш ніж почати їсти, єдиноріг ще четверть години принюхувався і оглядався, навіть обійшов галявину по колу. Татош дихнув на Устина: подих пах димом і морозом, і єдиноріг постояв коло кущів, фиркнув і відійшов, так нічого і не помітивши. Устин видихнув і вдячно кивнув татошу.

Єдиноріг нарешті заспокоївся  і захрустів льодяниками.

Татош в очікуванні зиркнув на Устина. Маг не поспішав. Повільно, щоб не видати себе різким рухом чи випадковим шерехом, він підняв руку, формуючи на пальцях паралізуюче заклинання. В очах татоша відобразився сумнів. Так, зазвичай паралізуюче заклинання не дуже ефективне… але все залежить від того, скільки маг може вкласти сили в його крихку, порівняно з іншими заклинаннями, структуру.

Заклинання огорнуло єдинорога. Той сіпнувся, в останній момент відчувши загрозу, але не встиг ухилитися. Власні ноги зрадили єдинорога, і він упав. Спробував піднятися, але тіло повело вбік і він упав, цього разу повністю знерухомлений.