Розділ 5 Зимовий ліс

Вдень, коли Рогнеда спала, Устин був вільний робити, що захоче. Тож він не вилазив з бібліотеки, ковтаючи нові знання, як спраглий воду. Зимний більше не приходив, щоб налякати і пригрозити, але іноді Устин ловив відчуття чужого погляду на потилиці. Це було неприємно, але жити не заважало.

Двічі княгиня дозволила йому супроводжувати себе на бал. Устин перевдягався в ліврею, і чекав, доки Рогнеда потанцює і вполює чергову жертву.  Княгиня завжди поверталася в карету до півночі, це було обов’язковою умовою. Адже інакше вона могла не встигнути повернутися додому до світанку, а сонячне світло було для неї згубним.

Кілька разів Устин виходив назовні: зимовий ліс зачаровував своєю тишею і красою.

Ось і цього разу він брів навпростець, бо ж доріжок тут не було, насолоджувався скрипом снігу під чоботами і відчуттям морозу на щоках. Тихо. Іноді в гіллі пурхали пташки, як звичайні, так і ті, хто отримав від Пралісу частку магії. На снігу час від часу траплялися сліди. Деякі Устин міг упізнати, але більшість були йому незнайомі. Довкола вирувало життя: хтось когось переслідував, їв, торгувався… Якщо рухатися тихо і уважно дивитися, то можна побачити багато цікавого.

Легкий тупіт копит привернув його увагу. Устин зачаївся за старою липою, спостерігаючи, як чорний як сажа кінь об’їдав молоді гілочки на вишні. Замість гриви і хвоста у коня палахкотіло живе полум’я. Чарівний кінь, татош. Крокус трохи розповідав про них, але Устин навіть не уявляв, що ці коні можуть бути настільки гарними.

Відчувши пильний погляд, татош озирнувся. Помітив Устина і сердито вишкірився.

— Тихо, конику, тихо, я тебе не чіпатиму.

У відповідь татош притиснув до голови вуха і вдарив копитами об землю.

— Не сердься. Я вже йду. Ти гарний, я радий, що побачив тебе…

Кінь заіржав і кинувся на Устина, цілячись копитами в груди.

Хлопець ледве встиг ухилитися. Кілька хвилин вони грали в квача, де програш міг закінчитися для Устина проломленою головою чи пробитими грудьми.

Відступаючи від коня, Устин опинився на замерзлому озері. Послизнувся, упав і з жахом побачив занесені над головою копита. Спробував ухилитися, але не встиг…

Гнівне ржання коня раптом змінилося ображеним. Він упав поряд, неприродньо вивернувши ногу.

Устин опинився від небезпечної істоти на відстані витягнутої руки. Кінь спробував піднятися, але пошкоджена нога підвела його і він знову упав. Сердито заіржав, потім повернув голову до Устина і спробував його вкусити.

— Тихо, тихо, конику. Дозволь я допоможу…

— Я тобі що, лоша непідкуте? Думаєш, я такий дурний, що підпущу до себе людського мага? — кінь клацнув зубами і мало не відкусив пальці на руці, якою Устин необережно до нього потягнувся.

— Мене звати Устин.

— Я тебе з’їм. Ось тільки встану…

— Та годі вже, — хлопець нарешті зміг зосередитися і сплести паралізуюче плетіння. — Полежи тихенько.

— Ти що зробив! Паскуда двонога, негайно звільни мене! Я цю твою магію зубами згризу!

— Обов’язково, конику, але спершу… — Устин пощупав вивернуту ногу. — Ти вивихнув суглоб. Зараз я його вправлю, потім накладу зцілювальне заклинання. Не бійся.

— Не смій мене чіпати! Забери свої руки загребущі!

— Нормальні в мене руки. Чаклувати вміють. Ось так. Правда ж, уже не болить?

Устин відійшов від татоша кроків на п’ять і тільки потім зняв паралізуюче заклинання. Кінь відразу скочив на ноги.

— Як нога?

— І що далі, людський маг?

— Нічого.

— Я за тобою не піду, і не сподівайся.

— Гаразд.

— І я тобі нічого не дам.

— Я нічого й не прошу.

Кінь роздратовано тупнув і гайнув геть.

Устин видихнув, бо до останнього боявся, що татош таки спробує його вбити, і озирнувся. Місцевість була незнайома. Як він за кілька кроків зміг опинитися казна-де Устин не розумів. Та якби там не було, потрібно було повертатися в замок. Через кілька годин прокинеться княгиня, він мусить бути на місці.

Устин навмання блукав до заходу сонця, змерз, знесилів, але так і не зміг знайти дороги до замку. Тріпотіння крил і знайомий єхидний голос здалися йому справжнім подарунком долі:

— Ось ти де. Ну що, нагулявся? — на гілку дерева, об яке саме втомлено сперся Устин, сів Крокус.

— Не те слово. Я заблукав. Не розумію, як  це сталося. Я ж не міг не помітити, що відійшов так далеко.

— Це Праліс, хлопче. Тут простір часто веде себе як хоче, а відстані змінюються повсякчас. Йди за мною. Я відкрию стежку.

— Що зробиш?

— Проведу тебе до замку. Коли потрібно потрапити в знайоме місце, то я застосовую магію. Ми тут усі так вміємо. Але люди так не можуть, тому ви заходите в хащі. І пропадаєте там назавжди, — ворон крякаючи розсміявся.

— Навчиш мене відкривати стежку?

— Цьому неможливо навчитися. Це вміння дарує сам Праліс. Ти або вмієш це робити, або ти — людина.

— Зрозумів тебе.

В замок Устин повернувся замерзлий, весь в снігові, втомлений і голодний, але жаліти себе не було часу. Швидко перевдягнувшись в чисте, він спустився в їдальню.

— Прошу вибачення за запізнення, моя пані.

— Крокус мені розповів, що ти заблукав, — Рогнеда сьогодні була в чорній, як ніч сукні, розшитій чорними ж нитками.

— Так.

—  І як тобі зимовий Праліс?

— Холодно.

— Рогнедо, у нас гості, — в їдальню залетів Крокус. — Судячи по надутим обличчям — усі дуже поважні і нахабні. Вони вже встигли упокоїти Альберта.

— О, тоді мені знадобиться новий швейцар.

В холі було людно. В центрі стояв розкішно вбраний молодик, у якого на шиї замість прикраси висів на ланцюжку каблук. Дюжина рицарів з мечами наголо насторожено оглядалися по сторонам, а трійка магів тримала напоготові бойові жезли з уже активованими заклинаннями.

Устин потягся до стихій. Вогню і води поряд не було, земля ховалася під камінням, темряву він ще не встиг освоїти як слід, то ж найпростіше було задіяти вітер.