Розділ 3. Будні в замку

— Тітко Агато! В тільки погляньте, що він мені написав! — обурена Лиска заскочила в двері і, навіть не струсивши сніг з чобіт, дістала з кишені і простягла літній жінці в квітчастій хустці отриманий від Устина лист. — Дванадцять золотих на рік! Та він би мав більше, працюючи на магістрат! А ще ж приватні замовлення! Ви тільки погляньте…

— І тобі добрий день, племіннице. Роззувайся, проходь. Чула я, що твій наречений учудив, — Агата взяла лист і пробігла по ньому очима.

— Він покинув мене у день заручин, а тепер пише, що хоче підзаробити грошей на наше весілля. Але ж це неправда! Батьки вже про все домовились, гроші є, сукню я пошила, віночок привезуть уже завтра.

— А я тобі говорила, що він тебе за дружину брати не хоче.

— Так а кого як не мене? — Лиска не приховувала свого обурення. — Я найбажаніша наречена в нашому містечку. Я вродлива, вмію шити, гаптувати, готую смачно, знаю, як господарство вести. Моєму посагу і баронська дочка позаздрить, мій батько — міський голова. Та де він кращу знайде?

— Ой, дівчино…

— Я дізнавалась: у нього немає коханки. Він на жодну іншу дівчину навіть не дивиться. Вірним чоловіком буде, якщо я його пробачу. Тітко Агато, розкиньте карти, чи він до мене вернеться? Бо щось на серці тривожно.

Лиска скинула кожух, хустку і благально подивилася на тітку. Агату всі в містечку знали як мудру жінку, яка і вилікувати може, і на долю поворожить, і проклясти, якщо дуже треба буде. Знахарка нікому не відмовляла в допомозі.

— Сідай, племіннице. Дурна ти дівка, але що вже з тобою робить: рідна кров, як не як. От що ти в цього Устина вчепилася, наче інших хлопців немає.

— Він вродливий, добрий. Він маг! Та такого чоловіка ні в кого в місті не буде! Ось він повернеться, складе іспити, отримає медальйон і ми з ним заживем усім пліткаркам на зло.

Агата почала викладати на стіл карти.

— Пам’ятає Устин про тебе. Через рік повернеться. Але є коло нього небезпека: жінка. Вродлива, багата. На чарах знається.

— Так і знала, що його магиня найняла. До простої багачки він би у служки не пішов.

— У Пралісі зараз твій Устин, — ворожка виклала на стіл чергову карту і нахмурилася. — Чекають його небезпека, та не одна. Що саме загрожує — не бачу, але це пов’язане з жінкою, якій він служить.

— От стерво. Вона хоче його звабити? Скажи? Хоче мого Устина собі?

— Кохання я не бачу.

— Тоді все добре, — заспокоїлася Лиска. — Через рік Устин повернеться, я його пробачу, ми одружимося і нарешті будемо разом.

— Якщо виживе — то повернеться.

— Виживе, — впевнено кивнула Лиска. — Не даремно ж він одинадцять років у мага вчився. Дякую, тітонько, ви мене заспокоїли.

— Дурна ти дівка, ой дурна…

***

— Коза.

Устин не без здивування дивився на біле рогате створіння, яке жувало сіно і поглядало на нього карим оком.

— Коза, — підтвердив Крокус. — А що тебе дивує?

— Справжня коза? Не зачарована принцеса, проклята відьма чи ще хтось?

— Ні, це звичайна коза. Харитон за нею гарно дивиться. При житті він був конюхом, але коні зараз теж нежить, то ж з ними майже ніякої роботи, а от коза жива. Її Хівря звати. І ти з нею обережніше: може боднути.

— Пані Рогнеда п’є молоко. Я думав, упирі тільки кров можуть пити, а людська їжа для них що отрута, — Устин мимохіть торкнувся шиї. Укус не болів. Але слід від нього лишився  і відчувався як мітка.

— Молоко — це ї є видозмінена кров. Чому вас, людських магів, тільки вчать? Азів не знаєте, — зневажливо клацнув дзьобом ворон. — Ходімо, покажу тобі зал для тренувань. Її світлість дозволила тобі практикувати магію в замку.

— Я безмежно вдячний пані.

Рогнеду він побачив за вечерею. Вона пила свій незмінний келих молока.

— Пані, можна вас запитати.

— Питай.

— Ви та сама Кривава Княгиня зі Старого Замку, про яку ходять чутки по всіх землях?

— І що про мене говорять?

— Що ви як тінь приходите вночі. Вас можна зустріти на народних гуляннях,  на балах, особливо любите маскаради. Ви шукаєте молодих вродливих чоловіків, зваблюєте їх, а на ранок залишаєте нещасних мертвими і обезкровленими.

— Я не часто випиваю когось повністю. Більшість залишаються живими, — вона пригубила молоко і спитала: — Не боїшся, що я вип’ю тебе?

— В нашій угоді немає пункту «Померти заради обіду господині».

Рогнеда розсміялася.

— Ти мені подобаєшся! Доїдай, покажу тобі свою скарбницю.

Скарбниця ховалася в підвалі західної башти. Непримітні двері, на яких облупилася вицвіла фарба, вели до порожньої комори, де не було нічого, кім старих полиць на розбитої діжі.

Натиснувши важіль і відсунувши полиці, потрібно було відкрити магічно запечатані двері, за якими звивалися гвинтові сходи. Спустившись услід за Рогнедою, Устин опинився в просторому щедро освітленому кристалами приміщенні. Вздовж стін стояли полиці з артефактами, на підлозі у кілька ярусів розмістилися скрині. Підчиняючись волі Рогнеди, скрині відчинилися, демонструючи золото, срібло, дорогоцінності.

— Можеш вибрати собі подарунок, — Рогнеда махнула рукою. — Обирай будь що, що тобі сподобається.

— Дякую за щедрість, моя пані, але я цього не вартий, — він поволі пішов вздовж полиць, оглядаючи чарівні речі.

— Невже немає нічого, щоб ти хотів? Меч, який сам направляє руку? Лук, який б’є без промаху? Жива вода? Мертва вода? Чи перстень, що дає владу над серцями?

— Ні пані. У вас багато чудових речей, будь-який маг був би радий отримати хоча б щось з цього.

— А що хотів би ти?

— Відслужити у вас рік, пані, і повернутися додому. Якщо вважатимете, що моя служба вартуватиме більше дванадцяти золотих і захочете зробити подарунок, то я прийму те, чим ви захочете мене нагородити. А зараз я не зробив нічого, що вартувало б  вашої щедрості.

— Ти такий милий в своїй скромності.