Розділ 2. Старий Замок

Карета заїхала у двір древнього, як сам Праліс, замку і спинилася. Стрілчаті вікна, безліч вузьких високих башт, вицвівший стяг із таким же гербом, як і на дверцях карети. Сірі стіни обплетені плющем, зараз безлистим, присипаним снігом. Устин окинув замок поглядом і  подав руку, допомагаючи Рогнеді вийти з карети.

У світанкових сутінках морок спав, і він зміг роздивитися, що і лакеї, і кучер — скелети в лівреях.

— Не страшно тобі? — Рогнеда рушила до дверей.

— Ні.

— Ти в Пралісі.

— Я зрозумів.

— Тоді прошу до мого дому.

Рогнеда зайшла у високі, в півтора людського зросту, двері, що самі розчинилися при її наближенні. Всередині чекав мажордом — скелет, який привітав господиню низьким поклоном.

— Це його високість  принц Альберт. Хотів пограбувати мою скарбницю. Довелося вжити заходів, — представила скелета Рогнеда. — Служить тепер мені вірно і вічно, хоч і після смерті.

— Всі ваші слуги мертві?

— Крім тебе, — посміхнулася Рогнеда. — Альберте, проведи Устина в сині гостьові покої західного крила, ті, що на другому поверсі. Коли повернеться Крокус, скажи, що я прошу його потурбуватися про обід і вечерю для мого гостя. Устин буде жити в замку, тож нам знадобиться людська їжа.

Скелет мовчки поклонився.

— Устине, зустрінемося з тобою ввечері. Зараз відпочивай. Якщо буде нудно, можеш погуляти замком. Єдине прохання: не ходи до підвалу. Якщо захочеш вийти з двору, то краще попроси Крокуса супроводжувати тебе. За огорожею закінчуються мої володіння, і ти можеш зіткнутися там з небезпекою. Крокус — мій фамільяр, він скоро прилетить. Можеш звертатися до нього, якщо буде щось потрібно.

— Дякую, пані.

— До завтра, мій хлопчику.

Устин йшов за Альбертом порожніми коридорами і відчував як напруга покидає його. Наче з плечей спадав тягар, що постійно тиснув і став звичним, але тут раптом зник, і від цього стало незвично легко і вільно. В замку панувала тиша, яку порушував тільки шум їхніх зі скелетом кроків. Вікон небагато і всі вони закриті важкими портьєрами, які не пропускали ні промінчика. Коридори освітлювалися тьмяним світлом чарівних кристалів, що загоралися, варто було наблизитися до них на кілька кроків.

Жодних різких звуків. Ні ріжучого по очам світла, ні людей, які підійдуть надто близько і будуть вимагати уваги, слів і доторків. Нікого.

Принц-мажордом провів Устина до виділених йому покоїв і відчинив двері, запрошуючи увійти.

— Дякую.

Скелет мовчки вклонився і пішов.

Устин увійшов до кімнати. Передпокій обставлений важкими меблями з різьбленого дерева. Двоє дверей: до спальні і порожньої гардеробної. Ліжко масивне, зі стовпцями, але без балдахіну. Важке трюмо, в дзеркалі якого можна себе розгледіти в повний зріст. Секретар, столик і крісло — біля закритого важкою темно-синьою, майже чорною портьєрою вікна.

Із спальні вели окремі двері до ванної кімнати зі старовинними артефактами для подачі і нагріву води. Устин такі тільки раз бачив: вчитель показував, навчаючи роботі. Але не дивлячись на вік і застарілі плетіння, які вже давно ніхто з артефакторів не використовував,  ці, вбудовані в важку, витесану з каменю ванну, працювали справно.

Устин не відмовив собі в насолоді поніжитися в гарячій ванні. Вода чудово знімала тривогу, давала змогу забути про обов’язок бути хорошим сином, старанним учнем, турботливим нареченим. Можна відпочити від клопотів, дозволяючи воді ніжити і зігрівати себе.

Тільки відчувши, що скоро засне, Устин повернувся до кімнати. В трюмо знайшлося письмове приладдя і папір, тож він, зібравшись з думками, написав два листи: батькам і нареченій. Коротке заклинання і вітер підхопив обидва послання і поніс геть. От і все. Тепер вони знатимуть, що з ним все добре і не стануть хвилюватися.

Постіль на ліжку пахла  лавандою, але запах будь ледь вловимий і не дратував. Заснув Устин швидко, зовсім не переймаючись тим, що знаходиться в замку почвари з Пралісу, серед нежиті і хтозна-яких ще небезпек.

Ранок почався з тиші. Устин вдягнувся, відмітивши, що доки він спав, одяг встигли випрати і висушити, й зараз сорочка пахла морозом і все тією ж лавандою, що  і все довкола. Провів рукою по відрослому волоссі — треба побрити голову. Бритися він не любив, але якщо цього не робити, то Лиска буде обзивати його ковилою, насміхаючись із світлого, майже білого кольору волосся. Хоча… Лиску він побачить тільки через рік, тож можна з цим не поспішати.

Устин підняв портьєру і визирнув у вікно: сонце високо, скоро полудень.

У двері постукали. На порозі стояв ворон.

— Я Крокус. Відчув, що ти не спиш і прийшов познайомитися.

— Устин.

— Я знаю. Рогнеда просила тебе погодувати, а то ще здохнеш раніше, ніж потрібно. Ходімо, Гертруда накрила в обідній залі.

— Пані Рогнеда буде?

— Вона ще відпочиває.

В обідні залі, як і скрізь в замку, панувала напівтемрява. Камінь стін ховався за гобеленами, що зображали сцени полювання та бенкетів. Довгий стіл накритий темно-червоною скатертиною. По центру стола хазяйське крісло — більше схоже на трон, а справа від нього стояла тарілка з молочною кашею і чашка молока.

— У нас людської їжі не водиться, тому — що знайшли, те Гертруда і зготувала, — Крокус пурхнув на стіл. — До вечора привезуть харчі, то ж скоро матимеш ситнішу їжу.

— Дякую за турботу. І Гертруді передай мою вдячність.

— Гертруда — скелет без прив’язки до душі. Ходячі кістки, не більше. Рогнеда не любить неволити душі, тому вся прислуга в палацу — це скелети, які бездумно виконують ту саму роботу, що й за життя. В замку немає вищої нежиті, окрім її світлості. Рогнеду живою не назвеш, як би не хотілося.

— Я зрозумів.

— От і добре. Доїдай. Покажу тобі де тут що і куди ходити не можна, бо ще забредеш та втратиш голову. Буде у нас іще один безмозгий кістяк.

Замок вражав своїми розмірами і оздобленням. Крокус провів повноцінну екскурсію, обминувши тільки підвал: «туди не можна», і скарбницю: «господиня сама покаже, якщо схоче».