Розділ 1. Угода з незнайомкою

Устин втягнув носом морозне повітря, намагаючись опанувати себе. Марно. Рука Лиски на його лікті здавалася нестерпно важкою. Скинути б її і втекти якщо вже не до темного підвалу лабораторії свого вчителя, то хоча б у батьківський погріб. Там прохолодно, сніг, що блищить у світлі вогнищ і ліхтарів не сліпить очі, і не чути людського галасу, від якого голова, здається, розколюється, як скляна колба від окропу.

Пов’язана на плече хустка обпікала навіть через рукав кожуха.

— Так, ми заручилися. Сьогодні! — Лиска провила пальцями по кораловому намисту, хизуючись перед подругами.

П’ять разків. Менше — не гідно сину із заможної родини і майбутньому дипломованому магу. Намисто коштувало майже весь його заробіток за три роки. Учень мага отримає плати стільки, скільки дозволить вчитель. Майстер Огюст був не дуже щедрий на золото, але хоча б учив на совість. І дозволяв користуватися своєю бібліотекою.

— Веселих вогнів, пані Огрядо, — Устин змусив себе зосередитися на тому, що відбувалося довкола і відповів на привітання материної знайомої.

— Що, молодята, вас уже можна привітати?

— Так, тітко Огрядо, — Лиска не приховувала своєї радості. — Я пов’язала Устина. Ми одружимося, як тільки він здасть екзамени і отримає медальйон.

Донька міського голови і учень мага — вони були хорошою партією один для одного. Про їхній шлюб почали говорити ще тоді, коли семирічного Устина відправили в місто на навчання.

— Устине, ти ж повернешся додому після екзаменів? Нашому містечку потрібен маг, — пані Огряда не вгамовувалась.

— Так, він повернеться. Мій батько дозволить йому практикувати. Жити ми будемо в магівському будинку. Його якраз встигнуть відремонтувати до нашого весілля, — з обличчя Лиски не сходила щаслива посмішка.

Устин пригадав будинок, який магістрат виділяв для проживання міському магу: там є просторий темний підвал. Можна буде ховатися там від Лиски і надто цікавих городян.

— Вітаю, мої любі, — пані Огряда обняла Лиску і потяглася з обіймами до Устина. Він відсахнувся, інстинктивно уникаючи тісного контакту. — Ой, хлопче, ти такий же сором’язливий, як і в дитинстві! Чи просто не хочеш літню тітку обнімати? В місті, мабуть, звик дівок тискати.

— Він не такий. Він мені вірний, — Лиска притягла Устина до себе і чмокнула в губи.

До цього він звик. Треба тільки потерпіти і не витиратись, бо один раз вона помітила, як він витер з губ вологий слід її цілунку і плакала пів години. Плач — то ще гірше. Він потерпить. Губи скоро висохнуть. Вдома можна буде вмитися.

— Устин замовив мій портрет і носить його коло серця. Покажи.

Він дістав медальйон, звично клацнув, відкриваючи.

— Ми з батьками були на ярмарку в Карахорні, і там Устин повів мене до художника. Мій наречений такий романтичний.

Коли дівчата в місті не вірили, що в нього є наречена, Устин показував їм цей портрет: красуня з товстими рудими косами і зеленими, як молоде листя, очима, справляла враження і служила надійним захистом від зайвої уваги і необхідності спілкуватися.

— Щастя вам, діточки. Ви ще такі молоді! — розчулилася пані Огряда.

— Устину вісімнадцять, і мені через три дні також буде. Я й так в дівках засиділася, усім відмовляла, чекала, доки мій коханий довчиться, — Лиска притулилася до нього. Це був звичний тиск. Можна витерпіти.

Музики на площі вдарили нову мелодію, гучнішу і бадьорішу. Устин нервово смикнув кутиком вуст, але стримався. До світанку і кінця гулянню залишилося близько чотирьох годин. Якщо пощастить, Лиска скоро втомиться і можна буде піти додому.

Пані Огряда прощалася ще хвилин п’ять. Устин мовчки терпів. Лиска посміхалася і час від часу торкалася намиста — подарунка на заручини.

— Устине, сходи купи мені пряника. Найбільшого.

Лиска розвернула його в бік яток і відпустила руку. Стало трохи легше. Устин озирнувся: Лиска продовжила про щось гомоніти з подругами, демонструючи намисто. Хизується.

Пряник. Купити найбільший пряник. Якщо пряник буде недостатньо великим, Лиска буде плакати. З надривом. Її сльози не можливо перетерпіти. Тож пряник…

— Агов, хлопче! Хлопче з хусткою!.

Устин невпевнено оглянувся. Це ж не його гукають? З карети помахали рукою і жіночий голос звелів:

— Підійди.

Карета — чорна, з незнайомим гербом, заправлена шісткою вороних коней. Кучер і два лакея на зап’ятках в лілових лівреях. Жінку в середині не видно, але голос незнайомий.

— Пані, ви до мене звертаєтесь?

Устин заглянув до карети. Всередині пахло лавандою. Обличчя жінки ховалося в темряві, він зміг роздивитися тільки білу шубу, з під якої виднілася червона сукня.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Я слухаю.

— Я вперше у вашому містечку. Можеш підказати, як звідси виїхати на тракт.

— Так, я розкажу вашому кучерові.

— Буду вдячна.

Устин в двох словах пояснив напрямок, і вже хотів йти за пряником, бо ж Лиска буде незадоволена, якщо він затримається, але жінка з карети знову гукнула його.

— Хлопче, зроби ласку. Мій кучер трохи безтолковий. Поїдь зі мною, раптом він щось наплутає. Я заплачу за послугу.

— Мене чекають.

— Це  не займе багато часу. Сідай в карету. Якщо кучер зверне не туди, то ти про це скажеш.

— Тоді мені краще сісти на козлах.

— Там холодно. Сідай в карету. За допомогу дам перстень, подаруєш його своїй нареченій.

Жінка зняла з пальця кільце з рубіном. Лиска буде задоволена. Піде хизуватися перстнем перед подругами, а він в цей час зможе побути сам.

— Добре, пані.

— Рогнеда. Мене звати пані Рогнеда.

— Я Устин.

Він сів. Двері зачинилися, відсікаючи майже всі звуки. Гамір з площі тут не було чути. Устин видихнув, відпускаючи напругу. Як добре. У напівтемряві очам відразу стало легше. Навіть  запах лаванди не дратував.

Карета рушила.

— Тримай, — Рогнеда вклала йому в долоню перстень з рубіном. Її пальці, білі і тонкі, були холодні, а дотик невагомий і такий короткий, що Устин не встиг відчути звичного дискомфорту.