розділ 43

Щоб ви всі пооблазили

Хтось колись сказав, що найважче — чекати.

Ці істину Саша відчула на власній шкурі у всій її красі. Їй здавалося вона з блондинчиком в тім дивнім бункері стояла цілу вічність, аж поки об’явилася Йод, попередила, що зараз підніме переборку, але їм вискакувати звідси, а тим більш бігти все одно буде не можна. А краще взагалі не рухатися зайвий раз.

Переборку вона підняла. За нею виявилися люди одягнені у щось дуже схоже на скафандри. Вони доволі довго витріщалися. На кристало-гриби. На Сашу з Ярославом. Один на одного. І явно хотіли щось спитати, тільки не дуже розуміли в кого.

І виявилося, закритою та перебірка була трішки більше десяти хвилин, а не так довго, як здалося Саші. За цей час встигли когось впіймати, кого саме Саші не стосувалося, як їй сказали, але якщо їй так сильно хочеться, то вибачення в неї попросять. Їм тих вибачень не шкода. Тим більш, для нервової дівчини-всещепідлітка.

— Козел! — буркнула Саша і гордовито відійшла від чоловіка, з котрим намагалася поговорити.

До неї і Ярослава підходили, намагалися щось виміряти і перевірити. Але нічогісінько не розповідали і це дуже-дуже дратувало. Здавалося, її з Ярославом зараз схоплять, скрутять і відвезуть в невідому потаємну лабораторію, де будуть вивчати, поки не помруть від старості. А блондинчик залишався спокійним-спокійним, мов так і має бути і далі чекає безтурботне і радісне життя без жодних проблем. І це теж дуже дратувало.

До невідомої хріні, котра світилася фіолетовим і пульсувала тим світлом так, наче дихала, теж підходили зі своїми замірами. Затримувались там значно довше і навіть розмовляли. Правда не з хрінню, а один з одним. І через деякий час хтось вирішив, що небезпеки воно не становить. Чого вони так вирішили, знову ж ніхто говорити головним героям не збирався. Нехай вже радіють, що потаємна лабораторія відміняється. Ну, або смерть від невідомої нікому хвороби.

— В тебе стільки песимізму на обличчі, — сказав Ярослав, за що отримав кулаком в живіт і обіцянку таки відкусити носа.

— Я на вас скаржитися буду, — пообіцяла Саша людям в скафандрах, бо це ж образливо.

— Та скільки завгодно, — легко від неї відмахнувся незнайомий медик, теж в скафандрі, але без шолому, котрий про всяк випадок проколов антивірусну вакцину широкого спектра дії. Він же і відпустив. Правда не додому, а всього лише подалі від фіолетового невідомо чого.

— Ненавиджу пригоди, — сказала Саша жінці-психологу вже в іншому приміщенні. Там Сашу посадили на диван і дозволили скаржитись. Знущалися мабуть.

— Це правильно, — кивнула жінка.

— Де Яр? — спитала.

— З родичами спілкується. В нього на диво стабільна психіка. Хоча з такими родичами воно й не дивно. Тренований хлопець.

— Угу. — Саша старанно кивнула. Мовляв, зрозуміла натяк. Ярослава психологи послухали і пнули з подібного кабінету на свободу, бо він не сперечається з реальністю. — А мене скоро відпустять? — спитала Саша.

— Підписку про нерозголошення візьмуть і відпустять, — доброзичливо відповіла жінка.

— Да? — здивувалася дівчина. Згадала, як здригалася підлога під ногами. Бумкання. Та й не могли космодесантники, котрих вона бачила в коридорі, з’явитися в школі непомітно, навіть вночі. А якщо ще й діру в одній зі стін корпусу враховувати… ну, наліплять вони на неї офлайнову маску, а потім хтось випадково підійде і провалиться крізь діру. Чи там якісь охоронці будуть? — Ну, удачі вам, — сказала похмуро і навіть трішки помщеною себе відчула. — І щастя в особистому житті.

— В тебе теж реакція непогана. Не цікавить кар’єра у внутрішній безпеці?

Саша старанно це питання обдумала і показала жінці середній палець. Бо навіщо довго і нудно щось пояснювати, якщо можна просто показати?

Жінка кивнула і щось записала в літтоп. Саша подивилася на неї з підозрою.

— Нагадуєш одного колишнього пацієнта. Такий цікавий чоловік з того дикого хлопця виріс.

Саша фиркнула.

І в неї з’явилася підозра, що її намагають вивести чи на емоції, чи на розмову. Заманюють цікавими чоловіками. А там вже ця жіночка за щось зачепиться і як розмотає все життя до самих пелюшок. Аж захотілося іще раз продемонструвати їй палець і повторити те слово, котре говорив Ярослав, коли побачив фіолетову інопланетну хрінь.

А потім, Сашу нарешті відпустили, взявши ту саму підписку і пригрозивши чимось страшним і невідомим. Мабуть самі не знали, чим її лякати, враховуючи все. Зате сказали де її чекає Яр.

А вона взяла і разом зі своєю вдачею примудрилася вчергове підслухати те, що їй явно говорити не збиралися.

Вона йшла собі, намагалася зрізати дорогу до гостьового вестибюлю і Ярослава, а тут почула знайомий голос. Голос цієї самої жінки-психолога. І зупинилась. А потім стала підкрадатись.

— Так, просліджується, — говорила вона комусь з деяким сумнівом. — З цієї дівчини, звісно, іще один ненормальний неформал не виросте, росла в іншому оточенні, довше ні за що не відповідала і не надто чинила супротив батькам, котрі її любили. Але тенденція, прямо намилуватися не можу. І якщо це не випадковість, можете засунути свої біонічні невідомі структури в сраку і трішки поскакати, щоб утряслись. Я хочу знати, як він це прорахував, за які саме ланцюжки зачепився.

Їй у відповідь щось забубоніли, мабуть через літтоп розмовляла.

— Угу, розумію, — відізвалась вона. — Грошей завжди не вистачає. Але ж тут вона навіть не четверта.

Знову забубоніли.

— Дочка вашої співробітниці? Котра не має ніякого стосунку до цього сумнівного проекту? Точно? Перевіряли і дуже схоже? Співпадіння? Просто пощастило з вибіркою? Йому? Перебільшую? Та ідіть ви в дупу, знаю я про ймовірності і шанси. Не потрібні мені ваші гроші. Козел! — вигукнула вона наостанок і кудись пішла, голосно і роздратовано топаючи.

А Саша запідозрила, що спочатку вона говорила саме про неї. І не дуже розуміла, як на це реагувати. Бо виходило, вона варта проекту, на котрий ця тітка намагалася виклянчити гроші. Хоч бери і гордись собою такою… геніальною чи що?