розділ 43

Щоб ви всі пооблазили

Хтось колись сказав, що найважче — чекати.

Ці істину Саша відчула на власній шкурі у всій її красі. Їй здавалося вона з блондинчиком в тім дивнім бункері стояла цілу вічність, аж поки об’явилася Йод, попередила, що зараз підніме переборку, але їм вискакувати звідси, а тим більш бігти все одно буде не можна.

Переборку вона підняла. За нею виявилися люди одягнені у щось дуже схоже на скафандри. Вони доволі довго витріщалися. На кристало-гриби. На Сашу з Ярославам. Один на одного.

І виявилося, закритою та перебірка була трішки більше десяти хвилин. За цей час встигли когось піймати, кого саме Саші не стосувалося, як їй сказали, але якщо їй так сильно хочеться, то вибачення в неї попросять. Їм тих вибачень не шкода.

— Козел! — буркнула дівчина.

До неї і Ярослава підходили, намагалися щось виміряти і перевірити.

До невідомої хріні, котра світилася фіолетовим і пульсувала тим світлом так, наче дихала, теж. І через деякий час хтось вирішив, що небезпеки воно не становить. Чого вони так вирішили, знову ж ніхто говорити головним героям не збирався.

— Я на вас скаржитися буду, — пообіцяла Саша, бо це ж образливо.

— Та скільки завгодно, — легко від неї відмахнувся незнайомий медик, котрий про всяк випадок проколов антивірусну вакцину широкого спектора дії.

— Ненавиджу пригоди, — сказала Саша жінці-психологу вже в іншому приміщенні. Там Сашу посадили на диван і дозволили скаржитись. Знущалися мабуть.

— Це правильно, — кивнула жінка.

— Де Яр? — спитала.

— З родичами спілкується. В нього на диво стабільна психіка. Хоча з такими родичами воно й не дивно. Тренований хлопець.

— Угу. А мене скоро відпустять? — спитала Саша.

— Підписку про нерозголошення візьмуть і відпустять.

— Да? — здивувалася дівчина. Згадала, як здригалася підлога під ногами. Бумкання. Та й не могли космодесантники з’явитися в школі непомітно, навіть вночі. А якщо ще й діру в одній зі стін корпусу враховувати… — Ну, удачі вам, — сказала похмуро і навіть трішки помщеною себе відчула. — І щастя в особистому житті.

— В тебе теж реакція непогана. Не цікавить кар’єра у внутрішній безпеці?

Саша старанно це питання обдумала і показала жінці середній палець. Бо навіщо довго і нудно щось пояснювати, якщо можна просто показати.

Жінка кивнула і щось записала в літтоп. Саша подивилася на неї з підозрою.

— Нагадуєш одного колишнього пацієнта. Такий цікавий чоловік з того дикого хлопця виріс.

Саша фиркнула.

І в неї з’явилася підозра, що її намагають вивести чи на емоції, чи на розмову. А там вже ця жіночка за щось зачепиться і як розмотає все життя до самих пелюшок. Аж захотілося іще раз продемонструвати їй палець і повторити те слово, котре говорив Ярослав, коли побачив фіолетову інопланетну хрінь.

А потім, Сашу нарешті відпустили, взявши ту саму підписку і пригрозивши чимось страшним і невідомим. Мабуть самі не знали, чим її лякати, враховуючи все. Зате сказали де її чекає Яр.

А вона взяла і разом зі своєю вдачею примудрилася вчергове підслухати те, що їй явно говорити не збиралися.

Вона йшла собі, намагалася зрізати дорогу до гостьового вестибюлю і Ярослава, а тут почула знайомий голос. Голос цієї самої жінки-психолога. І зупинилась. А потім стала підкрадатись.

— Так, просліджується, — говорила вона комусь з деяким сумнівом. — З цієї дівчини, звісно, іще один ненормальний неформал не виросте, росла в іншому оточенні, довше ні за що не відповідала і не надто чинила супротив батькам, котрі її любили. Але тенденція, прямо намилуватися не можу. І якщо це не випадковість, можете засунути свої біонічні невідомі структури в сраку і трішки поскакати, щоб утряслись. Я хочу знати, як він це прорахував.

Їй у відповідь щось забубніли, мабуть через літтоп розмовляла.

— Угу, розумію, — відізвалась вона.

Знову забубоніли.

— Дочка вашої співробітниці? Точно? Перевіряли і дуже схоже? Співпадіння? Перебільшую. Та ідіть ви в дупу, знаю я про ймовірності і шанси. Не потрібні мені ваші гроші. Козел! — вигукнула вона наостанок і кудись пішла.

А Саша запідозрила, що спочатку вона говорила саме про неї. І не дуже розуміла, як на це реагувати. Бо виходило, вона варта проекта, на котрий ця тітка намагалася виклянчити гроші. Хоч бери і гордись собою такою… геніальною чи що?

— Коза, — пробурмотіла дівчина, прислухаючись до кроків, котрі явно віддалялись. — Щоб ви всі пооблазили. Та ні за що я з вами не зв’яжусь.

Вона розвернулася і пішла собі, вирішивши, що краще пройдеться по більш довгому шляху, чим знову перетнеться з цією психологінею.

Ярослава Саша врешті знайшла. Він сидів на підвіконні. Можливо навіть дрімав. І йому було все одно на те, що коло нього проходять і пробігають якісь дивні люди. А трійця дисантників в повній екіпіровці робить вигляд, що вони тут випадково самозародились і поки не відростиили собі достатньо мізків, щоб кудись звідси піти.

— Яр, — покликала Саша, не ризикнувши його чіпати.

— Хм? — відізвався він. — О. Йдемо, я тебе чекав.

— Навіщо? — спитала вона, хоча треба було просто подякувати, а то тинятися самій їй набридло.

— Про Йод розповім, а то її тепер можуть довго ні до кого не підпускати. А мені Ден встиг сказати, ну багатенько мабуть встиг, до того, як підбіг розгніваний індик і став погрожувати. Вони там досі розбираються, чи мав він право. А в Крістофа якийсь дебіл, той, котрий з плазмобоя стріляв, запаяв якусь стулку і його тепер техніки витрущають з літуна, заодно вивчаючи проблему і шляхи її усунення. Розважаються. Там ще медики поряд бігають. В цілому, він мене послав. Додому. І сказав, що я придурок, бо нормальні люди добровільно ні в що подібне не лізуть. Це в нього зобов’язання і він знов опинився надто близько від подій.

— А, — сказала Саша.

— Так, ідем, поки про мене не згадали. Я тобі по дорозі про Йод розповім.