розділ 42

Не висовуємся і все буде добре

Підвал був, як підвал. Нічого спільного з фільмом жахів. Якісь комунікації в шафах. Якісь загадкові труби під стелею. Довгий коридор, закриті приміщення. Навіть павуки з павутиною були, бо сюди прибиральники доїжджали нечасто. Нічого цінного, та й не цінного ту не зберігалось. В одному місці були явно сліди перебування студентів — дві пивних банки, звідкись принесений стілець. На стінах час від часу попадались якісь загадкові надписи. А так, ну нічого ж цікавого.

— Заходьте за ці двері, я зараз відкрию, — скомандувала Йод, коли вони майже пройшли повз ті двері.

Саші почулися кроки десь за спиною. І поки Йод відчиняла, вона обережно повернулася. Але нікого там не було. Та й кроків не було. Мабуть почулося.

Ярослав впевнено зайшов в темряву, потягувши за руку її за собою. Саша включила вірт-окуляри і здивовано вилупилась на капсули. Звичайні медичні капсули, якоїсь не надто нової моделі. І от навіщо таке школі? Навіть моторошно стало.

— Первинна допомога і обрізана ліцензія на користування звичайним обладнанням, — сказав Ярослав, підійшовши до однієї капсули і провівши по ній долонею.

— А? — розгублено перепитала Саша.

— В програмі третього курса є основна медична підготовка і там ліцензії видають, якщо бал вище середнього. Соня розповідала. Тут же напіввоєнна школа. А в армійців яка-неяка, але медична підготовка, справа обов’язкова для вивчення. Навіть як зупиняти кров за допомогою всього, що під руку трапиться розповідають, так, про всяк випадок.

— Так далеко я не заглядала, — призналась Саша.

— Ідіть вліво, повз капсули, там є зсувна панель в сусідній модульний ряд, — сказала Йод, давши їм трохи часу повитріщатись на капсули.

— Який ряд? — здивувалась Саша, але Йод її талановито проігнорувала.

Панель вони знайшли, зсунули і пролізли в доволі вузький отвір. І опинились в двійнику того коридора, по котрому вже ходили. Тільки тут було брудніше, павуків більше і всі двері відчинені.

— Яка цікава архітектура, — здивувалась Саша.

— Проект Атр4. Модульний фундамент, котрий не заливається, а буквально вплітається в землю керованими і напівкерованими мілкими будівельними роботами. Задля економії ресурсу при можливості використовується ґрунт з місцезнаходження будинку. Гарантія сорок сім років. Перевірка раз в два роки. При підозрі на зсув ґрунтів — частіше. У моділів є система вирівнювання, але керувати ними потрібно вручну, так надійніше, — розповіла Йод.

— Угу. Значить тут кілька таких близнюків-коридорів з кімнатами і всім іншим. Дивний якийсь проект.

— В нього висока надійність і можливість під часткову, або повну перебудову в разі покращення, — пояснила Йод.

Саша не стала їй говорити, що їй як би все одно. Замість цього спитала:

— Нам іще далеко іти?

— Уже ні. В міжмодульному просторі, котрий потрібен для координації і геометричних змін для більшої ефективності виявилося найбільш придатне місце…

Саша знову почула кроки, тихі, наче хтось підкрадався. Щось явно зсунулось. Дівчина посмикала Ярослава за рукав і той кивнув. А Йод, наче не вона тут ШІшка, котра керує камерами, продовжила розписувати переваги модульного фундаменту над класичним і розповідати навіщо потрібен якийсь вільний простір, котрий в даному випадку займає її фактичний мозок.

Ярослав теж її не слухав. Здається він слухав взагалі щось стороннє. Вигляд у нього був якийсь надто зосереджений. І коли він несподівано смикнув Сашу до себе і розвернувся так, щоб буквально втиснути її в стіну, а десь зовсім поряд щось різко нагрілось і тут же охолонуло, вона навіть не здивувалась. Дивніше було, що ніхто не став стріляти в них. Бо довбнів, котрі не розуміють чому не можна використовувати теплову зброю в закритих приміщеннях, завжди вистачало. Їй якось трапилась новина про те, що якийсь крадій так фактично сам себе підсмажив, на радість судмедекспертам, котрим довелося його шматки зі стін виколупувати.

— Три-дванадцять! — заволав хтось зверху. — Три-дванадцять. Грузовий, з буром і краном!

Хтось вилаявся, тихо бахнуло і здригнулася підлога. А вона нічогісінько не бачила, бо один блондинчик притис її собою до стіни так, що вона й поворухнутися не могла.

— Ярослав! — пискнула.

— Порядок. Вона нас довела до запасних переборок і підняла дві.

— Що?

— В цих модулей є запасні підпорки про всяк випадок. Тому саме цей корпус. Мені Ден сказав. Він у мене в навушнику. Не висовуємся і все буде добре.

Знову бумкнуло і щось відчайдушно заскрипіло, наче щось рвало великий шматок металу.

— Пробитись намагаються, — сказав Яр.

— Куди? — спитала Саша і трішки вивернулась, зумівши з-за нього визирнути. Але нічого окрім стіни, котрої зовсім недавно не було, не побачила.

Іще раз бамкнуло, значно голосніше, стало підозріло тепліше, а підлога мілко завібрувала і зупинятись, схоже, не збиралася.

— Водно-пінна суміш подається, якийсь бовдур вирішив влаштувати пожежу.

Саша навіть питати не стала, що там може горіти окрім стільця, повз котрий вони проходили.

— Ага, нас випускають, правда, не туди, звідки ми прийшли. Зараз пройдем, там іще переборки підняті і нікого нема.

Стіна за спиною Саші зарухалась. Ярослав смикнув її на себе, але вона все одно не втрималась і буквально провалилась і приміщення наповнене дивним мерехтливим фіолетовим світлом.

— Та щоб мене Звір заклював, — розгублено сказав Ярослав. — Ден, ви всерйоз впевнені, що нічого тут насправді нема? Тоді у нас для вас великий сюрприз! Точніше купа маленьких, але доволі яскравих!

Що йому відповіли, чув тільки він. Та Саша й не намагалася прислухатися. Вона витріщалася на сюрприз, до котрого їх все-таки довела Йод.

Це приміщення було схоже на похмурий індустріальний склеп, де технології зрослися з невідомою формою життя. Стіни, облицьовані тьмяними, потертими листами сірого металу, нагадують залишки старого, покинутого космічного корабля чи потаємного підземного бункера якихось зрадників, котрі хотіли колись захопити світ.