розділ 42

Не висовуємся і все буде добре

Підвал був, як підвал. Нічого спільного з фільмом жахів. Якісь комунікації в шафах. Якісь загадкові труби під стелею. Довгий коридор, закриті приміщення. Навіть павуки з павутиною були, бо сюди прибиральники доїжджали нечасто. Нічого цінного, та й не цінного ту не зберігалось. В одному місці були явно сліди перебування студентів — дві пивних банки, звідкись принесений стілець. На стінах час від часу попадались якісь загадкові надписи. А так, ну нічого ж цікавого. І жодного натяку, що тут міг щось сховати злий геній Гірт Лері.

— Заходьте за ці двері, я зараз відкрию, — скомандувала Йод, коли вони майже пройшли повз ті двері.

Саші почулися кроки десь за спиною. І поки Йод відчиняла, вона обережно повернулася. Але нікого там не було. Та й кроків не було. Мабуть здалося.

Ярослав впевнено зайшов в темряву, схопивши дівчину за руку і потягнувши її за собою. Саша включила вірт-окуляри і здивовано вилупилась на капсули. Звичайні медичні капсули, якоїсь не надто нової моделі. І от навіщо таке школі? Навіть моторошно стало.

— Первинна допомога і обрізана ліцензія на користування стандартним обладнанням, — сказав Ярослав, підійшовши до однієї капсули і провівши по ній долонею.

— А? — розгублено перепитала Саша.

— В програмі третього курсу є основна медична підготовка і там ліцензії видають, якщо бал вище середнього. Соня розповідала. Тут же напіввоєнна школа. А в армійців яка-неяка, але медична підготовка — справа обов’язкова для вивчення. Навіть як зупиняти кров за допомогою всього, що під руку трапиться розповідають, так, про всяк випадок. А то обставини бувають різні.

— Так далеко я не заглядала, — призналась Саша.

— Ідіть вліво, повз капсули, там є зсувна панель в сусідній модульний ряд, — сказала Йод, давши їм трохи часу повитріщатись на капсули.

— Який ряд? — здивувалась Саша, але Йод її талановито проігнорувала.

Панель вони знайшли, зсунули і пролізли в доволі вузький отвір. І опинились в двійнику того коридора, по котрому вже ходили. Тільки тут було брудніше, павуків більше і всі двері відчинені.

— Яка цікава архітектура, — здивувалась Саша.

— Проект Атр4. Модульний фундамент, котрий не заливається, а буквально вплітається в землю керованими і напівкерованими мілкими будівельними роботами. Задля економії ресурсу, при можливості, використовується і переробляється ґрунт з місцезнаходження будинку. Гарантія сорок сім років. Перевірка раз в два роки. При підозрі на зсув ґрунтів — частіше. У модулів є система коригування і вирівнювання, але керувати ними потрібно вручну, так надійніше, — розповіла Йод.

— Угу. Значить тут кілька таких близнюків-коридорів з кімнатами і всім іншим. Дивний якийсь проект.

— В нього висока надійність і можливість під часткову, або повну перебудову в разі покращення, — пояснила Йод.

Саша не стала їй говорити, що їй як би все одно. Замість цього спитала:

— Нам іще далеко іти?

— Уже ні. В міжмодульному просторі, котрий потрібен для координації і геометричних змін для більшої ефективності, виявилося найбільш придатне місце…

Саша знову почула кроки, тихі, наче хтось підкрадався. Щось явно зсунулось. Дівчина посмикала Ярослава за рукав і той кивнув. А Йод, наче не вона тут ШІшка, котра керує камерами, продовжила розписувати переваги модульного фундаменту над класичним і розповідати навіщо в проекті потрібен якийсь вільний простір, котрий в даному випадку займає її фактичний мозок.

Ярослав теж її не слухав. Здається, він слухав взагалі щось стороннє. Вигляд у нього був якийсь надто зосереджений. І коли він несподівано смикнув Сашу до себе і розвернувся так, щоб буквально втиснути її в стіну, а десь зовсім поряд щось різко нагрілось і тут же охолонуло, вона навіть не здивувалась. Дивніше було, що ніхто не став стріляти в них. Бо довбнів, котрі не розуміють, чому не можна використовувати теплову зброю в закритих приміщеннях, завжди вистачало. Їй якось трапилась новина про те, що якийсь крадій подібним способом фактично сам себе підсмажив і підірвав, на радість судмедекспертам, котрим довелося його шматки зі стін виколупувати.

— Три-дванадцять! — заволав хтось зверху. — Три-дванадцять. Вантажний, з буром і краном! Вам очі повипадали, що ви не бачите цього клятого будівельного майстр-робота?!

Почувся металевий мерзенний скрежет.

Хтось вилаявся, тихо бахнуло і здригнулася підлога, скрежет тут же затих. А Саша нічогісінько не бачила, бо один блондинчик притис її собою до стіни так, що вона й поворухнутися не могла. Та й дихала з великими труднощами.

— Ярослав! — пискнула.

— Порядок. Вона нас довела до запасних переборок і підняла дві. Ми майже в повній безпеці. Вони достатньо товсті. Майже як в космічного корабля.

— Що?

Які ще до біса космічні кораблі?! Про що цей придурок взагалі думає в подібних обставинах?!

І що до біса відбувається?!

— В цих модульних фундаментів є запасні підпорки про всяк випадок. Вони можуть одні піднімати, інші опускати. Тому саме цей корпус вибрали. Мені Ден сказав. Він у мене в навушнику. Раніше не міг, а то нас майже гарантовано підслухували на прийом. Не висовуємся і все буде добре.

Знову бумкнуло і щось відчайдушно заскрипіло, наче якийсь велетень рвав великий шматок металу.

— Пробитись намагаються, — сказав хлопець впевнено. Мов через день подібні звуки чув і давно до них звик.

— Куди? — спитала Саша і трішки вивернулась, зумівши з-за нього визирнути. Але нічого окрім стіни, котрої зовсім недавно не було, не побачила.

Іще раз бамкнуло, простір добряче трусонуло, бамкнуло ще раз, значно голосніше і стало підозріло тепліше, а підлога мілко завібрувала і зупинятись, схоже, не збиралася.

— Водно-пінна суміш подається, якийсь бовдур вирішив влаштувати пожежу, — пояснив Ярослав впевнено. І звідки він це все знає?

Саша навіть питати не стала, що там може горіти, окрім стільця, повз котрий вони проходили. Ну, може ще павуки з павутиною.