розділ 41

Чим більше думаю, тим гірше стає

Пейзаж був дивний і Ярослав чудово це розумів. Під ногами чорна трава. Вона колихалася під вітром, котрий він не відчував, щось собі шелестіла, а час від часу по ній пробігали доріжки.

Як електричні розряди — чомусь подумалось йому.

На білому небі яскраво сині хмари, статичні такі, незмінні, мов під трафарет намальовані. Вони, здається, навіть не рухались.

А іще був шепіт. Тихий і нерозбірливий.

А найдивніше, Ярослав чудово розумів, що це всього лише сон. Що він все-таки примудрився заснути. Та він навіть непокоївся про те, чи включив насправді будильник. А то якщо Саша прийде будити, недобре буде.

— Дебілізм, — пробурчав хлопець і зробив кілька кроків, бо стояти вже набридло.

Попереду тут же виросла постать, наче тільки й чекала від нього руху. Це був старий у білосніжному халаті, чиє обличчя постійно змінювалося, розсипаючись на пікселі. А якзо придивитися, то ставало зрозуміло, що це Гірт Лері. Просто в цьому світі його не стратили. Тут він дожив до старості і тепер привида серед чорного поля зображає.

 Геній тримав у руках кришталеву кулю, всередині якої замість майбутнього вирували електричні розряди.

— Спадщина, — прошепотів він простягнув руку, а хлопець відчув, так, не побачив, а саме відчув, як його власні вени на зап'ясті стають прозорими, а замість крові по них починає бігти рідке срібло, в котрому час від часу пропливали маленькі рибки.

— Ти шукаєш розум, який створив цей світ, — суворо сказав Гірт Лері, і його очі спалахнули червоним вогнем, як в якійсь грі, — але чи вистачить у тебе пам’яті, щоб вмістити його гріхи?

І небо стало падати.

Ярослав смикнувся, намагаючись з-під цього неба вибігти кудись і прокинався.

— Це ж треба, — пробурмотів, сфокусувавши погляд на стелі. — Що за маячня мені сниться?

Серце калатало так, наче він довго біг. Будиник не видавав ні звуку, але Ярослав встав, потягнувся, попив води і став чекати часу, про котрий він домовився з Сашою і Йод. Виходити раніше не можна, раніше Йод не почне камери обманювати.

— Яка маячня, — пробурмотів Ярослав знайшовши черговий доказ того, що все підлаштовано і Йод насправді не бідна беззахисна майже жива ШІшка, котра все своє існування ховається тут. Якщо вона може влазити в систему безпеки, обманювати камери, та ще й так, щоб це ніхто не помітив, то хто сказав, що вона тільки в школі може це робити. Та вона б давно вирвалась в світ і переховувалась десь в глибинах всесвітньої мережі, як це зазвичай роблять надто живі ШІ в серіалах і книгах. І нікого б вона не боялася.

Або вся ця весела ловля якогось главгада зараз на такій стадії, що навіть якщо її легенда розвалиться на шматки, особливого значення це мати вже не буде.

— Чим більше я думаю, тим гірше стає, — пробурмотів хлопець і пішов умиватися холодною водою. Може вона його до тями приведе. А то сидить, в стіну втупляється.

Саша.

Темною-темною ніччю два дебіла повірили, хоч і не зовсім, якійсь дивній ШІшці і поперлися невідомо куди.

Ну, чудовий ж початок для хорор-фільму в котрому всіх героїв якось хитровикручено вб’ють, а виживе тільки кіт. Бо навіть у самого маньячного маньяка не підніметься рука на таке вусате диво.

Потрібний підвал знаходився не в гуртожитку і це, якщо чесно, трішки розходилося з теорією Ярослава про «все підлаштовано» і «пастка на когось». Бо навіщо так ускладнювати? Краще б вийшли з кімнат, спустилися вниз, походили трішки і ось вам кристалічні мізки, чи що там цікаве є. А тут виходь надвір, заходь в корпус, а там іще двері можуть бути закриті, охоронці тинятися. Охоронець. По статут х мають бути і живі охоронці, бо як же без людей.

З гуртожитку вони вийшли спокійно через двері, тримаючись за руки, як справжня парочка. На них ніхто навіть не подумав звертати увагу, хоча час був доволі пізній і перехожих зустрічалося небагато.

Надворі на перший погляд взагалі нікого не було. Підозріло вологий вітер дув, дощем пахло, всі і поховалися. А потрібний корпус сяяв підсвіткою і без команди Йод до нього навіть підходити не можна було.

— Може ти мені щось цікаве розкажеш? — спитала Саша, після того, як вони мовчки походили туди-сюди і трішки посиділи на лавці під деревом.

— Цікаве?

— Чи смішне. Про свого опікуна, наприклад.

— Хм. — Ярослав задумався, нахмурився, знову хмикнув.

— Що? — спитала Саша. Вони пройшли повз чергову лавку і наблизились до високих дерев між гуртожиткомі стадіоном. А за стадіоном був потрібний корпус.

— Та якась зовсім дурня в голову лізе.

— Дурня? — перепитала Саша.

— Про труси.

— Е?

Ярослав труснув головою, роззирнувся так, наче був впевнений, що їх прямо зараз підслуховують стоячи за якимось кущем.

— Справа в тому, що Крістоф не тільки співак, він іще й армієць. В запасі. Причому не тому запасі, де просто такий статус є і смикнуть тебе тільки якщо війна почнеться. А в тому, коли на збори їздять, а іноді й наказують кудись піти і щось зробити.

— Кудись піти? — зовсім здивувалася Саша.

— Ну, збори в нього доволі часто, щоб ти знала. Ще в нього тренувальна капсула є, допуски в різні специфічні тренувальні зали. Це щоб ти не думала, що він від зборів до зборів нічим окрім музики не займається. У нього допуски до дуже вже специфічної і складної зброї і обладнання. А ці навики потрібно постійно підтримувати.

— О, — сказала Саша. — А труси до чого?

— Ну, сталося так, що в одному банку заручників захопили. Причому люди, в котрих, по їх словах, була можливість в реальному часі відслідковувати де знаходяться всі місцеві професіонали з подібними допусками. Там же справа не тільки в великих стрілялках. Там іще й про захист і різне спеціальне. А тут Крістоф в місті і його командування дозволяє прийняти участь і все таке.

— І? Він пішов туди в одних трусах?