розділ 39

Чудовий новий світ

Орбітальна станція 4. Пункт-заправка. Гальмівник. Реєстратор. Розгінник.

На вигляд просто сіра коробка з захватами і магнітними гальмами для скакунів. Нічого цікавого. І люди там сидять тільки тому, що час від часу навіть така штука уміє ламатись, а боти запрограмовані щоб при найменшому натяку на поломку відразу перекидати трафік до іншої коробки. Бо нема великої різниці об цю коробку чийсь транспорт розмажеться, чи об щось іще, в чий бік його випадково штовхнуло на максимальний розгін. Але деякі поломки були помилками системи. Або ремонт там полягав в трьох матах і встановленні на місце панелі, котру перекосило через черговий поштовх. І все це було простіше і швидше робити, коли на станції хтось є.

Так що люди там були.

Якби хтось дійсно зацікавився. Приклав зусилля, зміг прослідкувати, він би з подивом виявив, що людей там навіть забагато. А що там роблять десантники взагалі б не зрозумів. Причому десантники там позмінно сиділи в повній екіпіровці, мов їх от-от мали викинути зі станції до невідомої точки на землі.

А іще там була купа спостерігачів. Сонних, заклопотаних, зосереджених. Різних. І спостерігали вони не за трафіком скакунів і іншого транспорту з потоку. Їх цікавили локації на землі.

— Що скажеш? — спитав чоловік з сивими скронями і такою поставою, наче все життя був воєнним генералом і раптом пішов на пенсію.

Він підійшов да крісла заглянув в ледь блимаючий екран перед людиною, котра в ньому сиділа. Хмикнув.

— Цей ваш ненормальний якось мене знайшов і пообіцяв ноги переламати, як тільки ще раз побачить, — пробурчав молодий русявий чоловік і відчайдушно позіхнув. — Хтось йому злив всю нашу справу, судячи зі всього. Він згадав, що ми знайомились. Прийшов особисто в третій офіс і спробував вчинити допит. Де ви його такого придурка взяли? В нього з нервами щось.

— З нервами в нього все добре. І з акторською майстерністю теж. А думав, чому Анатолій, поговоривши з ним всього раз, тепер старанно ховається, вигулькуючи, коли його поряд нема?

— Ви б його на оперативну роботу.

— Він туди не підійшов за всього бажання його командування. Надто розумний і самостійний. З тих, кого й викинути шкода й подіти нема куди.

— І ви йому браслет вручили, — фиркнув русий.

— Браслети роздаю не я. І там, судячи з того, що вже двічі в нього той браслет так і не відібрали, потрібні саме такі користувачі. Так, не збивай мене.

— Хтось цьому вашому неадекватному розумнику злив всю нашу справу, — повторив русявий.

— Я навіть знаю хто.

— І?

— Офіційно його тут нема. Підписки про нерозголос він підписувати відмовився.

— І ви його взяли? — в голосі русявого прорізалось обурення, як він не старався стримуватись.

— Ми його позичили. Він єдиний бісів експерт в цій справі, котрий бачив ті бісові дзеркала в робочому стані до того, я одна дівчина сплавила все в гарну крихку кульку. Свідченням Лері я не вірю, як і його безмозким співробітникам. Так що він єдиний наш шанс не отримати знову дулю з маком, або й чергову проблему з черговим спадкоємцем проекту «Крила».

— Але ж…

— А не треба було радіти, що онук старого пердуна так чудово підштовхнув нашого світляка. Це тебе боженька тепер карає, — сказала жінка в сусідньому кріслі. — І тебе не про твої проблеми зі сторонніми людьми питали.

— Слідкують з трьох боків, — видихнувши, став розповідати русявий. — А іще, якщо подивитися на динаміку, є підозра, що ці діти зрозуміли, що за ними слідкують, але не здогадались наскільки старанно. Крила, до речі, активувались. Їх пір’їнки в школі взагалі на низькому старті. А іще бандюки Білої королеви, щоб цю ідіотку трактор переїхав. Мала, до речі, тягнула з доповіддю, вона ненадійна, хто б що не казав.

— Бо розуміє, що ці її майже друзі дуже на неї образяться, як тільки дійдуть, куди вона їх послала, — сказала жінка.

— Вона ж їх прикриє, — відмахнувся русявий.

— Ти геть нічого не розумієш в підлітках, та й в дорослих не дуже.

— Та які вони…

— Так, не відволікайтеся! — гримнув генерал на пенсії. — Ольга, дай готовність на півкола. Богдан, міняйся, тобі виспатись потрібно.

— Та вони, схоже, сьогодні вночі…

— Міняйся! І ось цей ще щось мені про неадекватів і браслети торочить. Доповідь де? Чому я повинен особисто ходити, розпитувати?

— Та я відправив по пульсу…

— Міняйся і спати! Грім!

— А? — Зі стелі звісився десантник в екіпіровці, але без шолома. — Ми теж на низькому старті, ви краще наземників штовхніть. В той раз це вони упустили тих учнів.

— Дитячий садок, — пробурмотіла Ольга. — Рятівники людства.

Дочекавшись, поки Богдан вилізе з крісла і дійде до капсули, щоб лягти спати, генерал на пенсії кивнув і пішов собі. Бо нависати над людьми, котрі працюють, не найкраща ідея. А те, що Богдану хочеться досидіти до самого щасливого фіналу, на котрий він так сподівається… так всім хочеться. Йому теж колись хотілось. І тільки потім він зрозумів, що насправді це серіал, в котрому невідомо скільки серій.

— Чудовий новий світ, — згадав він рекламу з тих часів, коли був іще молодим і наївним. Скільки людей не лякали розвитком штучного інтелекту, засиллям віртуалки, незрозумілими змінами навкруги, люди все одно розвивали і змінювали. І з усім цим приходили все нові і нові небезпеки. Бо одне без іншого не буває. — І ваше життя покращиться.

Ну, якщо не знати деяких аспектів цього чудового світу, то дійсно покращилось. Не у всіх, не завжди, але в цілому — так. Але якщо знати, що весь цей світ виріс фактично з фантазій маленького хлопчика, котрого вітчим учив кулаками не виділятися і не бути надто розумним, то стає страшно. А хлопчик був дуже і дуже розумним. І вітчим врешті досить підозріло помер, бо не стане нормальна людина засовувати голову в ліфтову шахту, щоб подивитися, чи нічого знизу не підпирає кабінку, котра застрягла всього в сорока сантиметрах над точкою відкриття дверей. І хлопчик виявився аж занадто розумним. І свої винаходи зміг виштовхати в світ, який би супротив не чинили всі ті, хто щось міг завдяки ним втратити. І… А потім виявилося, що той хлопчик, вже дорослий і визнаний, може той новий чудовий світ контролювати і робити з ним, що захоче.