розділ 38

І годувати якось потрібно…

Саша.

Чесно, Саші хотілося взяти і повірити, що Ярослав неправий. Потім їй хотілося повірити, що правий. Потім знов навпаки. Мабуть саме через це їй врешті стало спокійно-спокійно. І коли Артем знову об’явився, вона разом з цим спокоєм заявила йому, що зайнята, що навчання геть увесь час забирає. Хоча насправді на навчання витрачалось менше половини того часу, та й то, тому, що не хотілося його запускати, а потім знову наздоганяти. Це ще якщо зі школи не попруть таку чудову ученицю.

Паралельно вони вивчали плани школи, котрі видала Йод по першому ж запиту, що, здається, підтверджувало правоту Ярослава. Шукали, де можна виростити кристали для мозку цифрової дитини. І приходило до висновку, що ті кристали мають бути все-таки маленькими, бо сховати великі просто немає де. Хіба що дійсно копати підвали під підвалами і сподіватися, що їх кількість всіх заплутає і налякає.

Іще Саша з Ярославом, вони не забували про це поговорити в навколишніх парках і кав’ярнях. Бо ходити далеко — ніколи. В школі може підслухати Йод. А тут хороша кава, дерева шелестять, перехожі зовсім поряд ходять, поліція маніяків ловить, пташки цвірінькають. Краса ж. Чому б не поговорити про щось важливе, роблячи вигляд, що це таке побачення? Не можуть же вони взагалі про те не розмовляти. Тоді ж відразу запідозрять, що не за тістечками вони ходили в «Диних людей».

— Впевнений, вона, якщо їй пояснити як, зможе відслідкувати ті кристали, якщо вони взагалі є. Там же електрика має бути. І годувати якось їх потрібно… хм, враховуючи, що годують кристали точно не пиріжками в столовці, потрібні якісь хімікати. А куди можна ті хімікати непомітно занести? Щоб ні в кого питань не виникло? — розмірковував Ярослав. Бо проблема була цікава, навіть якщо насправді її не існувало.

— Може кремнієм годувати? Я читала викладки, з кремнія щось формували, чи вирощували, не пам’ятаю як воно точно було написано, — сказала Саша, дійсно щось таке згадавши.

— Все одно, потрібно якось принести і не в вигляді камінців. Так що, хімікати. А де вони в нас в школі є?

— В лабораторіях при хімічних залах. Хм… і їх там якось зливають, мабуть на переробку.

— А насправді кристали поливають, — покивав Ярослав, підтримавши цю дурню.

— Та ні, дурня, — озвучила свою думку Саша.

— Навпаки. Ніхто ж в здоровому глузді не повірить  і не полізе перевіряти. До хімічних відходів люди взагалі лізти не прагнуть. А так, десь внизу можна поставити бочки, чи контейнери з відповідними відмітками, котрі начебто чекають, поки їх запхають в щось вантажне і кудись відвезуть переробляти у щось корисне.

— Ага, а ми явно не здорові і туди поліземо, — сказала Саша і фиркнула. — Може щось більш реалістичне пошукаємо?

— Та нема нічого реалістичного. Нам взагалі потрібно шукати не кристали, бо їх офлайновими вірт-картинками могли замаскувати, а в цілому — місце, де може щось бути. А бути може де завгодно. Є навіть теорія, що ховати потрібно на найвиднішому місці. Тоді точно ніхто не знайде.

— Дурна теорія, — не погодилась Саша.

І виходило, що вони дійсно поняття не мали, звідки починати пошуки. Навіщо — окрема історія. Але ж їх ніхто не зупиняв, так що, можливо, вони роблять саме те, що треба. Ще б знати, кому саме.

Або все собі придумали і витрачають час на якийсь ідіотизм. В героїв і шпигунів граються, як маленькі. А Йод просто ШІшка, котра здуріла без свого творця.

— Може з Йод порадитись? — спитала Саша, бо не знала, що іще можна сказати. А тут якраз вона згадалася.

— Вона, якщо й знає, то навряд розповість. — Ярослав знизав плечима і загадково посміхнувся, зобразивши ходячу, точніше зараз сидячу, харизму.

— Вона нам плани видала, — нагадала Саша, вирішивши те ігнорувати.

— Угу, а ти впевнена, що вони правильні?

— Хм… — аж дійсно задумалась Саша. Плани могли бути які завгодно, причому, в будь-якому випадку могли. — І що будемо робити? Ми ж інші все одно ніде не знайдемо. А якщо і знайдемо, то стільки уваги до себе привернемо.

— Треба пройтись, подивитись.

— Так нам і дозволять ходити де нам тільки захочеться. І взагалі, дуже здивуються, якщо ми почнемо лізти, куди не просять. Навіщо нам взагалі воно може знадобитися? Треба ж якось свої дії пояснити, якщо нас впіймають.

— Ну, да, проблема, — погодився хлопець, відкинувшись на спинку стільця і подивившись на стелю. Вигляд у нього був задумливий.

— Знову хочеш порадитись з Йод? — спитала Саша.

— Та ну її. Потрібно щось таке, щоб не дивувалися, куди б ми не пішли. Ти, до речі, пам’ятаєш про камери?

— Це ті, котрі місцями нічого не бачать?

— Вони самі. Їх теж потрібно враховувати.

— Знаєш, чим більше ми розмовляємо, тим менше мені взагалі хочеться щось робити, — сказала чисту правду Саша. — Навіщо нам взагалі її матеріальну частину розшукувати? З принципу? Щоб було? Ми ж нічогісінько з нею зробити не зможем. Та й навіщо вона нам здалась?

— Бо її розшукують різні придурки, потрібно хоча б зрозуміти, навіщо і що ми можемо з цим зробити.

— Нічого, — сказала Саша. І це теж була правда. — Але мені теж цікаво. І досі шкода цю ідіотку. Як думаєш, якщо її кудись перенести, де її знайти ніхто не очікує, стане краще?

Кому краще має стати, Саша поняття не мала. Але до слова дуже вдало прийшлось. В цілому, це була дуже цікава розвага — поговори про щось суто теоретичне. Вона таким навіть в своїй першій школі займалася. Одна з вчительок вважала, що це розвиває мовлення і мислення.

— В якийсь магазин з нікому не потрібними сувенірами, — сказав Ярослав, подумавши. А то чого ж? Якщо вже генерувати дурню, то навіщо себе стримувати? — І вона там буде зображати бота-продавця. Причому іноземного. Котрого хтось здав в ломбард, та так за ним і не повернувся.

— В ломбард? Бота?

А більше нічого було здавати.

— А ти знаєшся на збоченнях, — похвалила Саша. Хоча так і не змогла подумки придумати, як це взагалі можна реалізувати.