розділ 38

І годувати якось потрібно…

Саша.

Чесно, Саші хотілося взяти і повірити, що Ярослав неправий. Потім їй хотілося повірити, що правий. Потім знов навпаки. Мабуть саме через це їй врешті стало спокійно-спокійно. І коли Артем знову об’явився, вона разом з цим спокоєм заявила йому, що зайнята, що навчання геть увесь час забирає. Хоча насправді на навчання витрачалось менше половини того часу, та й то, тому, що не хотілося його запускати, а потім знову наздоганяти. Це ще якщо зі школи не попруть.

Паралельно вони вивчали плани школи, котрі видала Йод по першому ж запиту, що, здається, підтверджувало правоту Ярослава. Шукали, де можна виростити кристали для мозку цифрової дитини. І приходило до висновку, що ті кристали мають бути все-таки маленькими, бо сховати великі просто немає де.

Ага, вони не забували про це поговорити в навколишніх парках і кав’ярнях. Бо ходити далеко — ніколи. В школі може підслухати Йод. А тут хороша кава, дерева шелестять, перехожі зовсім поряд ходять, поліція маніяків ловить, пташки цвірінькають. Краса ж. Чому б не поговорити про щось важливе, роблячи вигляд, що це таке побачення?

— Впевнений, вона, якщо їй пояснити як, зможе відслідкувати. Там же електрика має бути. І годувати якось їх потрібно… хм, враховуючи, що годують ті кристали точно не пиріжками в столовці, потрібні якісь хімікати. А куди можна ті хімікати непомітно занести? — розмірковував Ярослав. Бо проблема була цікава, навтіь якщо насправді її не існувало.

— Може кремнієм? Я читала викладки, — сказала Саша, дійсно щось таке згадавши.

— Все одно, потрібно якось принести і не в вигляді камінців. Так що, хімікати. А де вони в нас є?

— В лабораторіях при хімічних залах. Хм… і їх там якось зливають, мабуть на переробку.

— А насправді кристали поливають, — покивав Ярослав, підтримавши цю дурню.

— Та ні, дурня, — озвучила свою думку Саша.

— Навпаки. Ніхто ж в здоровому глузді не повірить  і не полізе перевіряти.

— Ага, а ми явно не здорові, — сказала Саша і фиркнула. — Може щось більш реалістичне пошукаємо?

— Та нема нічого реалістичного. Нам взагалі потрібно шукати не кристали, бо їх офлайновими вірт-картинками могли замаскувати, а в цілому, місце, де може щось бути. А бути може де завгодно. Є навіть теорія, що ховати потрібно на найвиднішому місці. Тоді точно ніхто не знайде.

— Дурна теорія, — не погодилась Саша.

І виходило, що вони дійсно поняття не мали, звідки починати пошуки. Навіщо — окрема історія. Але ж їх ніхто не зупиняв, так що, можливо, вони роблять саме те, що треба.

Або все собі придумали і витрачають час на якийсь ідіотизм.

— Може з Йод порадитись? — спитала Саша, бо не знала, що іще можна сказати.

— Вона, якщо й знає, то навряд розповість.

— Вона нам плани видала.

— Угу, а ти впевнена, що вони правильні?

— Хм… — аж дійсно задумалась Саша. Плани могли бути які завгодно, причому, в будь-якому випадку могли. — І що будемо робити?

— Треба пройтись, подивитись.

— Так нам і дозволять. І взагалі, дуже здивуються, якщо ми почнемо лізти, куди не просять. Навіщо нам взагалі воно може знадобитися? Треба ж якось свої дії пояснити, якщо нас впіймають.

— Ну, да, проблема.

— Знову хочеш порадитись з Йод?

— Та ну її. Потрібно щось таке, щоб не дивувалися, куди б ми не пішли. Ти, до речі, пам’ятаєш про камери?

— Це ті, котрі місцями нічого не бачать?

— Вони самі. Їх теж потрібно враховувати.

— Знаєш, чим більше ми розмовляємо, тим менше мені взагалі хочеться щось робити, — сказала чисту правду Саша. — Навіщо нам взагалі її матеріальну частину розшукувати? З принципу?

— Бо її розшукують різні придурки, потрібно хоча б зрозуміти, навіщо і що ми можемо з цим зробити.

— Нічого, — сказала Саша. І це теж була правда. — Але мені теж цікаво. І досі шкода цю ідіотку. Як думаєш, якщо її кудись перенести, де її знайти ніхто не очікує, стане краще?

Кому краще має стати, Саша поняття не мала. Але до слова дуже вдало прийшлось. В цілому, це була дуже цікава розвага — поговори про щось суто теоретичне. Вона таким навіть в своїй першій школі займалася. Одна з вчительок вважала, що це розвиває мовлення і мислення.

— В якийсь магазин з нікому не потрібними сувенірами, — сказав Ярослав, подумавши. А то чого ж? Якщо вже генерувати дурню, то навіщо себе стримувати? — І вона там буде зображати бота-продавця.

— А ти знаєшся на збоченнях, — похвалила Саша.

Розмова була дурнувата. Але їм обом, мабуть, набридло розважати можливих слухачів. І хотілося щоб все, нарешті закінчилось. Тоді Ярослав з задоволенням плюне в пику своєму діду-козлу. Вона теж знайде кому плюнути і можна буде жити далі.

— Так що робимо? — спитала.

— Потрібно поговорити з Йод. Запропонувати їй можливість переховатися. Можливо після цього вона нам скаже, де знаходиться.

— І ми її приб’ємо. Хоч і шкода, — мрійливо сказала Саша.

— Якась ти зла, — пробурмотів Ярослав з явними сумнівами в голосі.

— Що є, то є, — не стала сперечатися дівчина.

І може їй здалося, але невелика чорна букашка вже втретє пролетіла надто близько. Аж захотілося саме її в підслуховуванні запідозрити.

От комусь робити нічого.

Поки йшли назад до території школи, продовжували радитись. І врешті вирішили спитати в Йод, чого ж вона хоче? Бо логічно ж.

І ось тут стався затик, котрий знову підтверджував, що Ярослав правий. Йод зобразила дівицю, котра поки що не може, але скоро зможе. Пояснила небажання розмовляти чиєюсь надмірною увагою до систем школи, а через півгодини покликала в свою комірчину, бо в неї вже був готовий план. Точніше, мрія в неї з’явилася про те, де їй жити хочеться. Причому, розумна мрія, бо серед  офлайнового лайна Квартала розваг можна з десяток подібних ШІшок заховати.

І от хто такий розумній їй це порадив?