розділ 35

Так собі ідея

Саша.

Одним з її суттєвих недоліків, як вона сама вважала, було надмірне захоплення Її буквально притягувало до чогось і вона крутилася по орбіті, як той астероїд навкруги зірки. От взяти хоча б те нестримне бажання отримати паперовий постер Кріса Мілаша (він же Крістоф Яшма, опікун одного блондина) і неодмінно з «живим» підписом. Скільки вона витратила часу і зусиль? Та майже половину літа на те вбила. А все чому? А все тому, що чоловік гарний, вона ж навіть його музику так і не послухала, скільки не збиралась За якусь рекламу зачепилась.

Пригода з Владом і його компанією придурків трішки збила її вміння так захоплюватися, вона хоча б відразу впізнавати це саме стала. Ну, їй так здавалося. І могла саму себе змусити зупинитись, подумати і відійти в бік. І все ж так і було, поки на шляху не трапились Ярослав, Йод і купа шкільних загадок. І ось тут її понесло, та буквально потягнуло, коли вона дізналася, що сервери в школи новенькі і до Гірта Лері не мають жодного стосунку.

Як же вона тоді зраділа. Ні на час не подивилася. Ні того, що перехожих не зустрілося не помітила. І трішки прийшла до тями, коли побачила сонного Ярослава, котрому не прийшло в голову хоч трішки одягтися, перш, ніж відчиняти двері.

І тоді в Саші мов щось клацнуло. З орбіти цілковитого захоплення пошуками фізичного місцезнаходження Йод її буквально викинуло і поперла агресія, котра завжди прокидалась, коли вона відчувала себе неправою і соромилась. Добре хоч не накричала.

— І в кого я така? — спитала Саша, спостерігаючи за тим, як до її лавки з кущем бузку за спиною наближається блондинчик.

— Так що будемо робити? — спитав він, сівши поряд і трішки помилувавшись стіною шкільного корпусу, до котрої було метрів двісті від цієї лавки, та й скверу в цілому. — Я про всяк випадок залишив повідомлення Дену. Бо якесь в мене відчуття невизначенності. Ну, знаєш, буває таке, коли бачиш щось небезпечне, але не фіксуєш його і воно залишається в підсвідомості.

Саша з цікавістю на нього подивилась. У неї такого не бувало. Вона розуміла, що щось небезпечне, тільки коли влазила в нього і закривала за собою дверцята.

— Не знаю. В мене жодної ідеї. І навіть не думаю, що ця клята ШІшка бреше, коли говорить, що не знає, де знаходиться фізично. І відслідкувати сигнали ми не зможем. Для цього потрібно мати хоча б якусь точку входу.

— Та розумію я, — сказав хлопець. — А що ти там про мозковий штурм казала?

Саша задумалась, нічого подібного вона, здається, не казала. Чи не пам’ятала цього.

— Що казала?

— Щось про розпитати знайомих.

— О, точно! Пошук ідей. Я колись так робила. Спитаєш в того, спитаєш в цієї, потім складеш разом, може щось і вийде цікаве.

Ярослав подивився на неї з сумнівом і пробурмотів:

— Так собі ідея, але кращої в нас все одно нема. Тільки питати потрібно якось непідозріло. Чого нам раптом знадобились екзотичні місця, щоб заховати ШІ?

— Приймаємо участь в якомусь конкурсі, — фиркнула Саша, згадавши свої поневіряння з постером, котрий так і не отримала. Чого вона тоді тільки не робила. І підказки в іграх розшукувала, і вірші намагалася писати, і про різне дивне людей розпитувала. — І там завдання на найцікавіше місце. Розігрують… о, мерч з якогось серіалу. Ти не знаєш, зараз ніякий популярний ніде не крутять? Щоб про підозріло розумну ШІшку-помічницю, якогось детектива на незрозумілих травах і з галюцинаціями, і таємницями трьохсотрічної давнини?

— Знаю тільки підлітковий, без детектива і трав, але з купкою підлітків. Маринка з Янкою дивились. Хоча Яна критикувала ту дурню. Але Маринка від мерча б не відмовилась.

— Ось, ти вирішив зробити дитині приємне. Трапилось тобі на очі, зайнятися нічим, так що, чому б і ні.

Ярослав хмикнув, але сперечатися і розповідати, що це ідіотська ідея, не став.

***

Ходити по школі і з розумним виглядом задавати ідіотське питання несподівано виявилося навіть весело. І ідей, де може ховатися Йод, їм накидали цілу купу, але всі були далекі від навіть теоретичної реалізації на території школи.

— Потрібен або хтось значно розумніший, або навпаки, — сказав Ярослав.

— Мене Артем запрошував пограти в волейбол в парку в його компанії. Може там хтось щось несподіване скаже, — згадала Саша. Про це запрошення вона геть забула, з такими-то справами. Але погодитись і піти було ще не пізно.

Ярослав чомусь нахмурився. Губи в тонку лінію зжав і навіть його блакитні очі потемніли, стали майже сірі, як грозове небо.

— Я йому не довіряю. Надто несподівано він з’явився і саме зараз. Де ти його взагалі підчепила?

— Підчепляють застуду, — фиркнула Саша, котрій ця реакція несподівано навіть сподобалась трішки. Але ж не казати йому це. — А в нього я рарітетні навушники купила, давно про такі мріяла. Там такий звук, зараз такі не роблять, бо якісь захисники здоров’я молоді якийсь суд виграли, а бажаючих те переграти поки не траплялося. Ось. А я такі хотіла. В мого двоюрідного брата були, але він не ділився. А тут іще й твій опікун. Повинна ж я врешті послухати, що він там співає.

— І? Ти кинула оголошення про бажання і він відгукнувся? — підозрілості в голові Ярослава стало ще більше.

— Ні. Просто в ігровій бесідці у його вірт-перса такі на шиї були. Ну, я зацікавилась. Виявилося дійсно такі є і вони йому не потрібні. І слово за слово.

— І давай вгадаю, — запропонував Ярослав тоном пророка. — Той гравець в вашій бесідці з’явився недавно. Привів його або адмін, або хтось, з ким ти тісно не спілкуєшся. Це щоб ти випадково незручне питання не задала.

— Ти параноїк, — сказала Саша і зітхнула. — Так взагалі всіх на світі можна почати підозрювати в чому попало. Кому я взагалі потрібна?

— Влада згадай. Спочатку таку дурню викинули. Потім стали діяти розумніше, ловити тебе на навушники і Артема, котрий, звісно ж, поводиться як мрія всіх дівчат.