розділ 34

Я таке знайшла!

Прийнявши рішення — роби, поки не передумав. Бо потім знайдеться тисяча причин, щоб відкласти, чи взагалі передумати.

Ярослав це чудово розумів. Ще чудовіше він розумів, що насправді дуже не хоче нічого Дену говорити. Бо і мама. І пригода. І взагалі. Тому відкладати не став, спробував зв’язатися з Деном, як тільки вийшов з комірчини.

І ось тут спіткала невдача. Дену було дуже-дуже не до нього. В Дена виявилися якісь дуже важливі і дуже нагальні справи. І відволікатися на сторонні розмови він поки не збирався.

— Твоє питання почекає? — спитав він, побачивши на екрані невпевненого в своїх діях Ярослава.

— Так, — бовкнув хлопець.

Ден попрощався і сказав, що завтра вислухає.

Так що до самого вечора Ярослав старанно думав і умовляв себе не передумати. А це було досить важко.

— Треба поспати, — вирішив хлопець, відчуваючи, що думки в голові закипають і починають носитися з ненормальною швидкістю. — Зранку спробую викликати Дена… чи краще не зранку? От зараза, чого я не уточнив?

Спроба уточнити успіхом не увінчалась. Денова ШІшка-секретар ввічливо його послала, причому, примудрилась послати по еротичному маршруту без жодного мата. Довелося дійсно лягати спати. З думками про страшну помсту на світанку.

А десь опівночі його розбудив стукіт в двері. Дрібний такий і явно не рукою. Той, хто стукав, взяв щось більш дзвінке.

Ярослав сів на ліжку, трішки посидів, позіхнув. Стукати не перестали.

— І обов’язково саме зараз я комусь потрібен, — пробурчав.

Стукати все одно не перестали. Довелося вставати і йти відкривати.

За дверима виявилася Саша з чорною коробкою в руках. Вона з цікавістю провела поглядом з ніг до голови, ні краплі не знітившись через те, що перед нею стоїть хлопець в одних трусах. Буркнула:

— Круто.

І штовхнувши плечем зайшла в кімнату.

А це було навіть образливо. Вона його взагалі ким вважає?!

— Круто? — перепитав, закривши двері і пішовши за нею.

— Гарно виглядаєш. Хоч роби постер і ліпи на стіну. А в одязі не дуже помітно… хм, скульптурність. Тобі дуже пощастило з зовнішністю. І ти офігенно сильний.

— Угу, — сказав Ярослав і навіть не обізвав ненормальною. Хоча дуже хотілося. — Ти знаєш, що не можна вриватися в кімнати хлопців? Особливо вночі.

— Ой, — махнула рукою Саша. — Не до того. І я тобі довіряю.

— Капець, — тільки й зміг сказати Ярослав і пішов до шафо-стільця, надіти штани. А то з таким відношенням лаятися хотілось. — Саша, що сталося?

— Ой. Я таке знайшла! Майже випадково. Вирішила поміняти алгоритм пошуку, перебирала, пробувала і тут воно, — відповіла, роззирнулась і рішуче сіла за стіл, тут же підперши голову руками.

— Присутність Йод? — спитав.

— Не зовсім. Хоча, може частково. Точніше, неможливість її присутності.

— Чого? — нічогісінько не зрозумів хлопець і теж сів за стіл. Поруч з нею. Навіть голову підпер схожим чином, виявилося дуже навіть зручно

— Яр, як ти думаєш, скільки років основі місцевої серверної?

— Враховуючи Гірта Лері, років двадцять?

— А ось і ні. Вони новенькі. Зовсім. Якісь спонсори з купою грошей виділили кошти, побудували окреме приміщення з автономним чимось… не знаєш, що таке ПиЕс3?

— Поняття не маю.

— Ось і я. Мабуть щось достатньо дороге і рідкісне. Чи якийсь довбень помилку в записах зробив. А, не важливо. Важливо, що все, що було при Гірті Лері викинули. Систему будували з нуля. Саме тому Йод туди не пускає, не врахували бідненьку, не дали доступу. А в неї вистачило мізків самій не лізти. Я уточнила.

— У-у-у-у… мене починає підбішувати її нездатність самостійно розповісти те, про що ми не здогадались спитати. Це ж така дурня.

— Ти не про те думаєш, — сказала Саша. — Йод, при всіх її недоліках, дуже складна штука. Та вона ж майже жива. А може і не майже. А тепер, увага, питання. Де вона?

— А? — перепитав Ярослав і головою потрусив, намагаючись змусити мізки працювати. — В сенсі?

— Яр, сервери новесенькі. Старі чи викинули, чи кудись перевезли вивчати саме тому, що вони мали відношення до цього мерзенного генія. Друге, на мою думку, ймовірніше. А Йод все одно тут. А щоб вона була, потрібно дуже багато ресурсів. Де вона, Ярослав? Фізично? Я подумала і зрозуміла, як вона свої фокуси нам демонструє. З листами, дверима і всім іншим. Гостьові ключі, може в когось доступи вкрала, може до тих дверей в неї є якийсь нестандартний доступ і не тільки до них. І це все дурня. Фокуси. А вона має десь бути. Не в шкільних мізках. Причому так, що її не помічають. Як це взагалі може бути, щоб щось настільки потужне, щоб потягнути подібну ШІшку без підключення до павутини, і одночасно непомітне, бо інакше б його давно знайшли?

— Капець, — сказав Ярослав. — Пошуки почнемо з її комірки?

— Угу, — погодилась Саша.

***

Якщо до ранку вивчати доступні плани школи, архівні новинні записи, розмови в спільній бесідці і іншу дурню — бо ходити вночі по шкільній території і сподіватися, що цим геть ніхто не зацікавиться, було б наївно — вранці неодмінно зрозумієш, який ти ідіот.

Ярослав це розумів дуже яскраво. Саша теж. Вона відчайдушно позіхала і двічі промахнулася рукою повз чашку з розчинною кавою, котру зробив Яр. А найобразливіше — їм це нічого не дало. Взагалі. Навіть комірка Йод була своєрідним складом непотрібних речей, котрі потім можуть знадобитися. Саша навіть в розпорядок прибиральної системи влізла, стало цікаво, чому все те не викинули і не звільнили приміщення. Виявилося, у системи просто нема протоколу на такий випадок. Хтось має вручну прописати наказ, причому алгоритм того, як і куди все має подітися — теж. А всім було не до того і лінь, судячи зі всього. Нічого ж в коридор не вивалюється, так нехай собі стоїть.

І навіть ніяких частин від старих серверів там не було. Саша покопалася в архіві завантажників — вони все завантажили в орбітального «скакуна». В орбіталку, котра з якогось синього лосося, по Сашиних словах, підкорегувала маршрут — а це занадто дорого коштує і збиває сусідні процеси — щоб забрати старий мотлох. Ну, точно спадок Гірта Лері хтось вивчає. Мабуть тому й гроші на щось нове й гарне дали.