23 (2)

Але першим Сашею зацікавився якийсь сторонній хлопець.

Це, звичайно, було не дивно. Що б вона про себе саму чомусь не думала, насправді Саша була дуже симпатичною дівчиною. Та ще й той типаж, котрому личать її постійні штани, футболки, куртки.

Сидіти безвилазно в школі було б підозріло. Причому для всіх. Он викладачі могли психолога на неї натравити, якби так поводилася. Мало що в дитинки сталося, що вона тепер не хоче виходити в великий світ.

Тому Саша то з подругами, котрі в неї якось самозародились, як тільки вона перестала того дуже прагнути, по магазинах і кав’ярнях ходила. Подруги хихикали і робили натяки, коли поруч з нею з’являвся Ярослав і, здається, поклали собі мету довести їй, що вона йому подобається. Ярослав був навіть не проти.

То вона з Сонею до якихось «підозрілих, але веселих тіпсів» їздила. Вони там всерйоз у щось грали. З реєстрацією присутності і збереженням фізично-психологічних параметрів кожного разу. На смак Ярослава воно було надто схоже на симулятивно-навчальну програму пілотів чогось складнішого звичайного індивідуального транспорту. Але дівчата не признавались.

То взагалі об’єднувалась з майже незнайомцями заради спільної мети.

І от в одну з подібних поїздок кудись в місто і з’явився той хлопець. Звичайнісінький на вигляд і непідозрілий. Ярослав його навіть пробив, навіть через Дена. Але по верхах нічого підозрілого дійсно не було, а лізти глибше не було причин, як вважав Ден. Подобається дівчина, роби щось, а не життям сторонніх хлопців цікався.

Взагалі, нікому окрім Ярослава той хлопець підозрілим не здавався. Він і сам розумів, що то може бути просто ревність. Але хлопець його дратував, чим далі, тим сильніше. Він був такий, в міру солодкий, котрі звичайно подобаються дівчатам, котрим і лдаремно не здались ті високі відносини зі сварками, примиреннями і обопільними вимогами. Саша була саме така. Завдяки придурку Владу і роботі психологів, мабуть, але була. І якщо це навіть він розумів, то якийсь професіонал прорахує за дві секунди.

І взагалі, що то за дибільне ім’я — Артем? Чому дибільне? А воно виявилося найпопулярнішим серед хлопців плюс-мінус такого віку. І прізвище іще не оригінальне. От підозріло і все тут.

Артем Ярослава чим далі, тим сильніше дратував. І потрібно було щось робити, щоб не врізати випадково по його усміхненній пиці. Саша це точно не оцінить і не вона одна. Ще посваряться, як потім щось доводити?

Причому, намагатися щось зробити з Артемом — марна справа. Якщо це дійсно черговий шукач Йод, то нічогісінько не знайдеш. Бо щоб так зображати солодку булочку, потрібно щось за собою мати. Може він взагалі професіонал і набагато старший, ніж здається. А що, офлайнову маску надів і вперед. А нічого на ту маску не реагує, бо вона теж професійна, з якимось суперзахистом від виявлення.

— Я заганяють, — вирішив Ярослав, спостерігаючи за тим, як Саша, Соня і той самий Артем кудись ідуть навпростець по травичці.

Йод нічого підозрілого в Артемі теж не виявила. Але вона цифрова малолітня дурепа насправді. Знали б ті шукачі, що шукають, ото б розчарувалися. Мабуть. Хоча з лікуванням мами у неї щось стало виходити, он Хунгу ідею підкинула.

— Треба щось робити, — пробурмотів Ярослав.

І вирішив, що раз нічогісінько не може зробити з тим Артемом, щоб не посваритися з Сашею, треба щось зробити з важливішими проблемами і допомогти тій же Саші. А чим вона займається останнім часом? Вона шукає хвости, котрі мають бути.

Трішки подумавши, Ярослав випросив у Дена жука. Не того, котрий в систему влазить, такого він би точно не дав, та навіть не признався, що в нього воно є. Звичайного пошуково-тестувального. Котрий заглядає тільки в дозволені місця, але перебирає все старанно-старанно. І якщо там є хоч якісь хвости, схопившись за котрі можна витягнути Йод, він має їх знайти.

— І чого мені раптом захотілося захищати якусь ШІшку? — спитав Ярослав сам у себе, отримавши перші дані.

Хвости дійсно були. Але, не знаючи, від чого вони, на них навряд би хтось звернув увагу. Бо на вигляд стандартні, таке часто залишається після оновлення і зникає поступово, бо не потрібне, а значить поверх можна іще щось прописати, хоча місце і вважається зайнятим. Не знаючи, так нічого не знайдеш.

— Добре, пошукаємо іще, — вирішив. Він знову сидів в комірчині і відчував увагу Йод. — От скажи, допустимо, я правий і щось з тим Артемом дуже не так. Чого б він міг припертися і зацікавитися Сашею? Причому зображати такого собі обережного друга з натяками?

— Вона натяків все одно не розуміє, — відізвалась Йод. — Ти ж натякав і сидиш тепер тут сам. Треба було прямо говорити.

Знущалась. От точно знущалась.

Ярослав глибоко вдихнув.

— Якщо він професіонал, котрий шукає щось залишене Ніртом Лері, то навіщо йому Саша? — прямо спитав. Сама ж просила.

— Вона друге покоління. Це, мабуть, прослідкувати не важно. І вона в потрібному місці.

— Потрібному? Бо твій творець тут викладачем при лабораторії був?

— Потрібному. Він тут викладачем був, бо на той момент ця школа дійсно була найкраща і найсучасніша. І сама безпечна, якщо враховувати нагляд за експериментами.

— Хм?

— Важко повірити, що хтось може займатися чимось складним і важливим в місці, де купа підлітків… тоді це все ще була середньоосвітня школа, від дванадцяти до сімнадцяти років учні.

— Угу, веселий час, — оцінив Ярослав. Чому вони не цікавились, що тут було в часи Гірта Лері? Виходить, в якийсь момент школу перепрофілювали, віддали релігійникам і армійцям? А чому? Хоча, яка різниця, добре, що не знесли до бісової матері.

— Тому він був тут.

— Це я зрозумів, ховався в хаосі. А друге покоління причому? Ну, не передається виховання генетично, дурня це все.

— Виховання передається вихованням. Задум був такий, що якщо правильно направити, то потім ті діти самі так виховають своїх дітей, що ті будуть мені допомагати.