розділ 23

І що ми будемо з усім цим робити?

І тоді Саша задала дуже складне питання, котре в будь-якому випадку напрошувалось.

— І що ми будемо з усім цим робити?

Відповідати ні Ярослав, ні Йод не стали. Та й що вони могли відповісти?

— Якщо що, то мені цю дурнувату шкода, — признала дівчина. — Хоча від неї толку нуль, а неприємностей уже повні відра. Це ж її шукають, навіть якщо не знають, що саме її. А якщо шукають, то рано чи пізно знайдуть. І мене в покої не залишать. Бо ж спадок Гірта Лері, а він ж геній. Та деякі міфічні скарби шукають століттями, а тут ледь десять років минуло.

— Ближче до двадцяти, — не погодився чомусь Ярослав. Хоча яка різниця?

— Яка різниця? — озвучила його думку Саша і зітхнула. — Мені шкода цю дурепу, я взагалі жаліслива. Навіть придурка Влада не здала, хоч він мене й покинув. А тут ця, мала маніпуляторка і істеричка. Може ж ще виросте в щось більш-менш приємне. Але з іншого боку, от що ми можемо взагалі зробити в цій ситуації?

— Довести мою корисність і нешкідливість? — обережно спитала Йод.

— А як? Ідеї є?

— Для початку мама Ярослава. Потім ще щось. Хочете, книжку напишіть, наукову, з цим незакінченим дослідженням по вирощуванню дітей…

— І вирощуванню ШІшок, — пробурмотіла Саша. — Це точно оцінять і добре якщо школу про всяк випадок не зрівняють з землею, підпаливши все, що буде виступати.

— Якась ти песимістка, — сказав Ярослав і додав: — Треба думати. Знаєш, як по мені, відношення до новини в багатьох випадках залежить від того, як її подати. От якби вона світ випадково врятувала…

— Ага, не покидаючи цю комірчину, — покивала Саша. — Але мені її дійсно шкода. Тому, да, я подумаю. І точно не стану спеціально про неї розповідати. Радійте. Почекаємо, що буде далі. Хоча десь комусь якісь повідомлення про всяк випадок залишити потрібно.

Ярослав кивнув.

***

Як не дивно, сумнівний план з почекати взяв і спрацював. Бо нічого особливого не траплялось до самого початку навчання. Та й там минув майже місяць без натяку на проблеми.

Випрошені у Крістофа маячки Ярослав все-таки під шкіру вживив і собі і Саші. Навчив, як його вимикати, якщо ввімкнеться, коли не потрібно. А потім спостерігав, як Саша обережно його погладжує, мов перевіряє, чи то крихітне ущільнення під шкірою на місці.

Йод все-таки вдалося передати все добуте Хунгом і вона стала те аналізувати, проводячи розрахунки і відкидаючи поступово те, що здалось їй помилками людей. Ярославу навіть почало здаватися, що дика ідея з новими тілами — найкраще, що можна придумати в цій ситуації.

До Саші ніхто не чіплявся.

Дід, судячи зі всього, побігав по друзях і хороших знайомих, і навіть знайшов того, кому виявилося не все одно, який там з Крістофа опікун. Що воно йому дало, враховуючи, що на той момент Ярослава навіть теоретично не могли змусити жити з будь-яким опікуном, так і залишилось незрозумілим. Мабуть дід просто в силу свого характеру спробував зіпсувати життя Крістофу. Приходили якісь люди з якимись незрозумілими питаннями, були відправленні до рідного Крістофового командування за підтвердженням його осудності і соціальної безпеки, на чому дідові старання поки що затихли. Але Ярослав ні краплі не сумнівався, що героїчний козел іще щось придумає. Не даремно ж в школу зачастив.

З усіма цими справами втягнутися у навчання в Ярослава не дуже виходила. Час від часу йому взагалі доводилося себе змушувати, нагадуючи, що він поки тут новачок і тільки дурні псують власну репутацію в перший же місяць.

Саша навпаки вгризалася в ту науку, як зголодніла мишка в шматок сиру. Навіть в коридорі якось сиділа під стіною в навушниках і слухала, к виявилося, не музику, а повтор лекції, бо щось там не дуже зрозуміла. Ярославу час від часу вдавалося витягнути її в світ. Навіть на гонки один раз і їй точно сподобалося повільненько облетіти на магнітці поле для випробувальних заїздів, але її вперта цілеспрямованість в спробі щось довести чи самій собі, чи ще комусь, так нікуди й не поділися. І відволікатися на щось стороннє вона не збиралася.

— Саша, від тебе точно не очікують видатних здобутків. На першому курсі взагалі головне набрати потрібний об’єм знань. На це навіть іспити заточені, — якось сказав Ярослав, бо дівчина ледь не промахнулася рукою повз чашку з кавою, через те, що вдивлялася в якісь формули, схоже, хімічні. — Мені Ден казав, а йому можна вірити. Він це все вивчав в спробі якось обійти непотрібні йому предмети.

— А? — здивовано на нього подивилася дівчина. — Та ні, я розібратися намагаюся. Чому саме ця школа.

— А?

— Я в Йод спитала. Але вона не знає, ніколи не цікавилась.

— І?

— Але в стандартних учбових програмах, як тільки вони прописуються в серверах школи, з’являються додаткові слоти і надбудови. Йод про них знає, але саме її туди не пускає. А лізти попри заборону вона не ризикнула.

— І ніхто не помітив? — здивувався Ярослав.

— Чому не помітив? Воно вважається вбудованою системою безпеки. Щоб методики ніхто не покрав, а учні не влазили в іспити і систему навчання. І я тепер пробую порівняти. Тато завжди так робить. Каже, що якщо щось є, його хвости обов’язково десь стирчать.

— Ну ти даєш, — сказав Ярослав. Йому якось не приходило в голову чимось подібним поцікавитись. А Йод не скаже, поки не спитаєш, в цьому вона стопроцентна ШІшка. — Не впевнений, що це так працює.

Говорити, що воно все одно нічого не дасть, він уже не став. Бо можливо, він дуже неправий. Для початку потрібно було спитати у експерта. У Дена, наприклад.

Лиш би він всерйоз не зацікавився, навіщо воно йому.