21 (2)

Розпитувати Йод Ярослав вирішив в знайомій комірчині з  запчастинами для невідомого обладнання.

— Впевнений, там ніхто не зможе підслухати і несподівано зайти, — пояснив своє рішення.

— Але вона може нас закрити і взагалі не випустити, — нагадала Саша, котрій в комірчину не особливо хотілося.

— Не може. Вона не дурна. Розуміє, що якщо я пропаду, мене знову стануть шукати. І Ден прослідкує по камерах. Згадає, звідки ми в той раз вивалились і піде перевіряти. Воно їй не потрібно.

Сенс в його словах був, тому сперечатися Саша не стала. Кращої ідеї в неї все одно не було.

Відразу заходити в комірчину вони не стали. Почекали поки нікого поблизу не залишиться. Виявилося, вперше Ярослав взагалі туди поперся, бо якось вичислив, що та комірчина невидима для навколишніх систем безпеки. А так, як ті системи доволі тупі і нездатні прослідкувати закономірність — студенти дійшли до точки «невидимості», студенти з неї не вийшли, караул, діти пропали! — то він для конфиденційної розмови її й вибрав.

Це героїчний дід дивак і зчиняє скандали посеред коридорів і під камерами. Ярославу свідки були не потрібні.

— Тобі не здається, що в тебе надто дивні думки? — спитала Саша.

— Ні. З чого б? Це ж логічно. Не хочеш неприємностей від шкільної безпеки, говори про свої неприємності там, де вони тебе не побачать в цей час. А посидіти десь за територією школи ти б не погодилась. Ну, не схожа ти на дурепу.

— І хто тебе такому навчив? — пробурчала Саша.

— Ден, мабуть, більшою частиною. Точно не батько і не Крістоф. Батько — кулак, в нього була філософія, що спочатку бий по морді, а потім вже розбирайся чому до тебе чіпляються. Але тільки якщо конфлікту ніяк не запобігти. Крістоф — така собі колода для вибивання воріт замків, причому парадна, прикрашена сріблом і шипами, зробленими з мечів ворогів. Він коли щось вирішує, завжди робить, якою б дурістю комусь те не здавалося. А ось Ден з тих, хто спочатку замре, роззирнеться і за секунду проаналізує те, на що іншим і пів року не вистачить. Крістоф постійно говорить, що він серед них найрозумніший.

— Серед них?

— Їх сім’ї. У них там… ага, ходу!

І потягнув дівчину за собою. Вони відійшли від вікна, коло котрого розмовляли, швидким кроком пересікли коридор і пірнули під сходи до дверей комірки. Відчинились вони без будь-яких труднощів, хлопець їх закрив, притулився спиною і закінчив розповідь про сім’ю опікуна.

— У них там всі з високим ай-кью, їх таких спеціально підбирали.

— Хто? — спитала Саша.

— Той, хто нашу Йод зробив. Вони і є перше покоління, як і твоя мама.

— Знаєш, мама в мене, звичайно, дуже розумна жінка, але вона точно простіше… та навіть твого батька простіше.

— В мого батька теж був високий ай-кью. Це брехня, що всіх автоматично тягне в науку, он Крістофа спочатку в фокуси потягнуло… так він з моєю бабусею познайомився, а потім вона його познайомила з мамою, коли його потягнуло до музики… Доречі, він зі своїми мізками навчився грати на роялі фактично за рік так, що в це зараз не вірять. І вся проблема була в тому, щоб пальці натренувати, уявляєш? На гітарі грає поганенько, хоча довше вчився, а на роялі раз і вийшло. Ден ще якось математику намагався прив’язати. Ну, Крістоф, як би він не поводився, насправді може підрахувати в умі таке, що в мене б мізки в вузол зав’язалися. І в інженерії фокусів він справді розбирається. Думаю, якби він захотів, він би зараз проектував орбітальні станції. А він парадний таран. Така ось фігня.

— Угу, — тільки й змогла сказати Саша. Хіба міг цей хлопець з таким опікуном, таким Деном, та навіть такими батьком і мамою вирости звичайним? Та це потрібно було б дуже сильно постаратися.

— Так, кудись я не туди… — задумливо сказав Ярослав, притулившись до дверей потилицею і на кілька секунд заплющивши очі. — Йод, чуєш нас? У нас до тебе виникли дуже важливі питання. І, що б ти там собі не думала, тобі доведеться на них відповісти.