розділ 29

Нехай розповідає

— Ну, що? — спитала Саша, коли вона і Ярослав вийшли з того дивного закладу.

Соня залишилась, бо пообіцяла кудись підвезти блондина, чийогось там помічника, бо їй якраз по дорозі було, а він от-от поїде.

Влад теж залишився, але не з власного бажання. Його пообіцяли навчити не шкодити дівчатам і любити світ. І що це означало, Саша навіть знати не хотіла. Не вб’ють же вони його. Ну, мабуть.

— Розпитають цього придурка, з поліграфом. Полякають трішки і віддадуть на перевиховання одній пані. Крістоф сказав, що відправляти його щось винюхувати у тих наймачів нема сенсу. Він боягуз і все їм розповість, як тільки здогадаються спитати. А тій пані постійно потрібні вільні руки, у неї там конюшня і не завжди автоматика справляється. Може коні на нього ще й добре вплинуть.

— А якщо втече?

— Навряд. Транспорт йому не довірять. А пішки там до найближчого села годин вісім пиляти. Навряд він це не зрозуміє. Та й навряд вміє орієнтуватися без помічників.

— Угу.

— А іще Крістоф вважає, що дідька лисого цей Влад бачив справжніх своїх наймачів. Бо хто ж довірить такому боягузу таку інформацію. І велів бути обережними. Ввечері маячки пришле в шприці. Їх потрібно під шкіру, вони там закріпляються і не фіксуються в сплячому режимі. А щоб прокинулись, потрібно добряче злякатися, чи втратити свідомість. Якщо злякалась, відключається натиском, я покажу.

— Хм… — Саша подивилася на серйозного Ярослава з цікавістю. — А в нього вони звідки?

— Поняття не маю. В нього багато різноманітних знайомих і цікавих речей.

Щось Ярослав точно не договорював, але вона вирішила не розпитувати. Її те не стосується насправді.

Вони поступово просувалися до зупинки роботаксі, декілька витягнутих в овал кабінок там навіть висіло в очікуванні випадкових пасажирів. Хоча Ярослав, здається, викликав щось. І на диво, йти поряд з ним їй було спокійно. Мов цей хлопець дійсно міг захистити від наймачів Влада і взагалі вирішити будь-які проблеми.

Ага, якщо сам не зможе, він не дурний і не гордий, він піде просити допомоги.

— Ярослав, а ми що будемо робити, ну, з Йод? — спитала.

— Слухай, називай мене Яр, мене всі так називають. З повним ім’ям я відчуваю себе надто дорослим.

— Добре. Яр, що з Йод?

— А що з нею? Сидить собі, нікого не чіпає.

— Впевнений?

— Не дуже, — признався він.

— Але в тебе мама і шанси.

— Да.

— І ти хочеш ризикнути.

— В даний момент я хочу її розпитати. У нас навіть привід є, бо Влад приперся і в нього якісь загадкові наймачі. Ситуація змінилась. Нехай переконує нас, що користі від неї більше, ніж небезпеки від них, що вона біла і пухнаста, та й взагалі. Нехай зацікавить, чи що, може наштовхне на думку, чого тим невідомим від тебе треба.

— Я друге покоління, — нагадала Саша.

— І що? Якщо я щось в цьому житті розумію, Владові наймачі не знають про Йод. Інакше подібні придурки не до тебе б ходили, а намагалися влізти в шкільну систему. Так що нехай розповідає. Інакше я не захочу ризикувати твоїм життям і розповім про неї.

Саша кивнула. І план їй здався чудовим. Бо з одного боку, він все-таки не вчепився в обіцяні шанси руками і ногами, наплювавши на все інше. А з другого, було дуже цікаво, що ж Йод скаже.

І скільки б Саша не противилась, не сприймалася чомусь Йод, як звичайнісінький набір поведінкових моделей. Якоюсь вона надто живою сприймалася. Яр правий, вона сприймалася як справжня дитина. Підліток навіть.

Таксі до зупинки підлетіло ледь не в ту мить, як підійшли вони, рвучко приземлилося і відсунуло бокову панель. Ярослав пропустив Сашу, обернувся і прискіпливо подивився на чоловіка, котрий надто швидко наближався. Той навіть спіткнувся на рівному місці через цей погляд і, коли хлопець зайшов в таксі і панель стала на місце, різко повернув вліво і підійшов до іншого таксі.

А потім Саші іще здавалося, що то таксі їх переслідує, хоча ці летючі напівяйця одне від одного навіть кольором не відрізнялися і літати їх могло скільки завгодно. Але до шкільної території жодне крім їхнього близько не підлетіло і вона махнула рукою на свою параною. Це все через Влада. Тепер буденні речі здаються підозрілими.

***

Розпитувати Йод Ярослав вирішив в знайомій комірчині з  запчастинами для невідомого обладнання.

— Впевнений, там ніхто не зможе підслухати і несподівано зайти, — пояснив своє рішення.

— Але вона може нас закрити і взагалі не випустити, — нагадала Саша, котрій в комірчину не особливо хотілося.

— Не може. Вона не дурна. Розуміє, що якщо я пропаду, мене знову стануть шукати. І Ден прослідкує по камерах. Згадає, звідки ми в той раз вивалились і піде перевіряти. Воно їй не потрібно.

Сенс в його словах був, тому сперечатися Саша не стала. Кращої ідеї в неї все одно не було.

Відразу заходити в комірчину вони не стали. Почекали поки нікого поблизу не залишиться. Виявилося, вперше Ярослав взагалі туди поперся, бо якось вичислив, що та комірчина невидима для навколишніх систем безпеки. А так, як ті системи доволі тупі і нездатні прослідкувати закономірність — студенти дійшли до точки «невидимості», студенти з неї не вийшли, караул, діти пропали! — то він для конфиденційної розмови її й вибрав.

Це героїчний дід дивак і зчиняє скандали посеред коридорів і під камерами. Ярославу свідки були не потрібні.

— Тобі не здається, що в тебе надто дивні думки? — спитала Саша.

— Ні. З чого б? Це ж логічно. Не хочеш неприємностей від шкільної безпеки, говори про свої неприємності там, де вона тебе не побачить і не зацікавиться, відповідно. А посидіти десь за територією школи ти б не погодилась. Ну, не схожа ти на дурепу.

— І хто тебе такому навчив? — пробурчала Саша.

— Ден, мабуть, більшою частиною. Точно не батько і не Крістоф. Батько — кулак, в нього була філософія, що спочатку бий по морді, а потім вже розбирайся чому до тебе чіпляються. Але тільки якщо конфлікту ніяк не запобігти. Крістоф — така собі колода для вибивання воріт замків, причому парадна, прикрашена сріблом і шипами, зробленими з мечів ворогів. Він коли щось вирішує, завжди робить, якою б дурістю комусь воно не здавалося. А ось Ден з тих, хто спочатку замре, роззирнеться і за секунду проаналізує те, на що іншим і пів року не вистачить. Крістоф постійно говорить, що він серед них найрозумніший.