розділ 20

«Дивні люди»

Чесно, Саша думала, що вони зараз дійдуть до підозрілого на вигляд будинку, зайдуть в ще більш підозрілу квартиру, по стінах котрої будуть розвішані вітрини зі зброєю і рарітетні кабанячі голови з іклами покритими сріблом, і там будуть люди в котрих відразу впізнаєш найманців і кілерів. А вони будуть говорити, що мисливці, або взагалі просто в гори ходити люблять.

Реальність її не підвела, хоча прийшли вони зовсім не туди, куди вона очікувала.

Це був ресторанчик в скверику. Взагалі на вигляд здавалося, що стояла собі якась халабуда посеред пустиря років п’ятдесят мінімум. А потім прийшли креативні люди, перетворили халабуду в арт-об’єкт, насадили плюща для контрасту з розмальованими стінами і яскраво-чорним дахом. Звели альтанку, насадили навкруги дерев і кущів, потім там порозставляли парасолі зі столами, замостили, залишивши місця під клумби, щоб болото не місили, а навкруги дерев ще й камінчиків насипали. І стало гарно-гарно, але контрастно-контрастно і дивно-дивно. Цей заклад навіть називався «Дивні люди», мабуть в честь власників.

В двері Саша заходила обережно, думаючи, що готова побачити все, що завгодно. Навіть стародавню павутину з художньо розвішаними по ній трупиками павуків. Але дизайнерам цього закладу було начхати на чиїсь очікування. Бо опинилася вона посеред широкого проходу, котрий впирався в бар з купою пляшок і грудастою барменкою. Все це було добре освітлене. Навіть під сидіннями круглих високих стільців щось світилося. Але єдиний бажаючий щось там випити на даний момент спав, поклавши голову на складені руки, а руки на барну стійку. Так собі реклама, якщо чесно.

По сторонах проходу були двері. Розсувні, в японському стилі, чи щось таке. Принаймні танцюючі журавлі здалися схожими.

А найбільше дивувала в цьому закладі тиша. Така густа, що здавалося, проповзи по стелі муха і її тупіт почують навіть на вулиці.

— Оль, Крістоф тут? — спитав Ярослав.

— Третя кабіна, — ліниво відізвалась барменка. — В них там творчі муки і когось втопити збираються.

— Злили? — нахмурилась Соня.

— Ні. Провтикав чергу коло арки, де збиралися знімати початок тізера на осінній тур і щоб обов’язково роззяви в кадр попали, ігноруючи вивішене попередження. А тепер там все зайнято молодятами. А вони кого завгодно з’їдять без солі за спробу їх посунути.

— Ов, — оцінила щось загадкове Соня.

Ярослав рішуче дотягнув втратившого віру в можливість супротиву Влада до дверей з журавлем з піднятим вверх крилом, смикнув їх убік і зайшов. Владу теж довелося йти, відпускати його ніхто не збирався. Соня пірнула в невідомість, заховану за явно офлайновою картинкою пустого приміщення, посміхаючись так, наче прийшла забирати виграний мільйон. І Саша знову подумала, що до чогось там готова.

Ага, капець яка готова виявилась. Бо варто було зробити крок, перетнувши дверний отвір, як дзвінка тиша наповнилась розмовами, загадковим постукуванням і дзвяканням. В очі вдарило яскраве світло, а в ніс суміш смаженого м’яса, пива, якогось гострого соусу, чогось сирного, помідорного і несподівано апельсинового. Іще пахло кавою, корицею і сумішшю спецій. І поки дівчина моргала, звикаючи до світла, побачити вона сподівалася величезний стіл, за котрим сидить нетвереза весела компанія.

І знову вона помилилась.

Ні, стіл був. Навкруги нього диванчики, присунуто кілька стільців і навіть барна тумбочка, на котрій сидів худий довгоносий чоловік і навіщось стукав по її боках то ложкою, то виделкою. Компанія теж була, може навіть нетвереза, хоча по ній помітно не було. Більшість пили явно каву, один чоловік тримався обома ріками за пивний кухоль так, наче його відібрати могли, кілька пляшок пива просто собі стояли і нікого не чіпали. А ось веселою цю компанію назвати було б важко. Всі присутні скоріше були на чомусь дуже зосереджені. А одна з трьох жінок ще й тримала такий вираз обличчя, наче сумнівалася у всьому на світі.

— О, малий, з гаремом! — життєрадісно вигукнув чоловік на тумбочці і перестав стукати.

— Пф, — відізвалася Соня і задиркувато спитала: — Проблеми?

— Це в вас проблеми, судячи зі всього, — відізвався барабанщик і вистукав ложкою загадкову мелодію. — Гарний ритм, правда?

А Саша тихенько видихнула, роззирнулася і раптом зрозуміла, що декого з присутніх впізнає. Он той бородатий гітарист, жінка поряд костюмерка, котра на якомусь шоу висміювала критиків схожого стилю трьох успішних гуртів, і вони точно пара, десь Саша про це чула. Придивившись старанніше, вона відшукала іще кілька впізнаваних особистостей і нарешті зупинила погляд на людині, про чий автограф мріяла в шістнадцять років, але так і не змогла його виграти.

— Ой, — сказала, миттєво відчувши себе ніяково. І мозаїка з Крістофа-Кріса якось сама собою в голові склалася. А Ярослава захотілося стукнути чимось важким.

І Саша поняття не мала, що б стала далі робити, але з майбутнім взяв і визначився ідіот Влад.

— Це свавілля! Ви не посмієте! Я знайду кому скаржитись і ви всі пожалієте!

Мабуть теж когось впізнав навіть без сценічного макіяжу.